Письменник Василь Шкляр у програмі «Досьє» Сергія Руденка
Василь Шкляр – один із тих, хто впливає не лише на сучасну літературу, а й на сучасну політику. А точніше, його книги – це давно вже сучасна політика, боротьба за сучасне та майбутнє покоління України.
Ви ж визнаєте, що є дуже тонка грань між письменником Шкляром і політиком Шкляром? На все, що ви говорите, дивляться крізь політичну призму. Ось була ваша резонансна заява: «Частина Донбасу у своїй більшості пішла за Росією. Це визнаний факт. Більш того, тамтешній люд закликав сусідню державу ввести війська і сам підняв зброю супроти українців за те, що вони українці. Ми бачили й бачимо багато фактів фізіологічної ненависті. І тепер мене не цікавить їхня ментальність. Я не хочу повертати ту територію ціною життя кращих синів України. Вона того не варта… Але велика проблема в тому, що Росія не хоче, аби Донбас пішов у вільне плавання. Їй потрібен загрозливий для нас регіон на теренах України. І тут інтереси Кремля, хай навіть мимоволі, збігаються з офіційною позицією Києва». Василь Шкляр, «Главред», 1 квітня 2017 р.
Ви справді вважаєте, що нам нема чого гинути за Донбас?
Я ще раз прослухав цю цитату і не бачу в ній жодної крамоли. Гинути за Україну – ця відповідь є в усіх моїх романах. Я вже частково сьогодні відповідав на ці запитання. Я вважаю, що якщо просто стояти і рахувати жертви, то це не шлях до перемоги. Треба було йти і забирати, ставити ворога на своє місце, треба ворога знищувати. А коли отак, як тепер, що приєднати хочуть не Донбас до України, а Україну до Донбасу, то це мене не влаштовує. Тим більше ціною життя найкращих наших синів. Я казав: буде час, будуймо привабливу і сильну Україну. До сильних, заможних (хоч і не люблю цього слова, але є таке) приєднаються всі, хто не має отієї фізіологічної ненависті – коли відрубують руку за українську символіку.
Я отримую дуже багато листів, у тому числі і з Донбасу. Не знаю, де люди беруть мій номер телефону, електронну адресу… От п’ять днів тому я отримав листа з Донецька, він у мене в телефоні збережений. Пише чоловік. Анонімний лист, без підпису, але дуже показовий і я прошу дуже уважно його послухати. Мене часом звинувачують, що в романі «Троща» я показав багато зради, багато аґентів МГБ, які вкорінювались у наше середовище. Цих червонопогонників, які полюють за кожним українцем, якого треба завербувати. І раптом я отримую цього листа. Пише мені чоловік з Донбасу. Пропущу всі його компліменти, дякує за роман, і пише: «Я ще не раз його читатиму, бо річ у тому, що я – аґент МГБ. Біля моєї хати вже п’ятий рік бігають шмираки. Вони мене п’ять разів опускали в яму (у підвал), – він пише з русизмами, видно, що спілкується російською, але українська душа. – І так били, що я, вибачте, до вітру сходити не міг, так мордували, що я їм вже в якомусь потьмаренні годинами розповідав, як я люблю «Новоросію». І я мусив дати цю розписку, що я їхній аґент».
Бо там же вони цинічно назвали свою установу «Міністєрство госбєзопасності», як було в сорокові роки. І от цей чоловік зізнається і каже, що йому обіцяли дати 15 років, коли він цю таємницю розголосить. Але, каже, я зробив нині так, що вони мене не знайдуть. А далі пише, що 70% донеччан стали, як він каже, «кацапами». Він не має на увазі, що там російською розмовляють, а просто вони всіма фібрами душі тягнуться до Росії. Є і люди, яким байдуже, але ці ненавидять усе українське, просто ненавидять. І каже він: що з цим робити я не знаю, бо такі люди, як я, нічого там не змінять. І закінчує листа словами Слава Україні!
А от Петро Порошенко говорить про те, що війна на сході України може бути завершена тільки політико-дипломатичним шляхом. Ви є прихильником повернення цих територій політико-дипломатичним шляхом, чи все ж таки військовим?
Я не уявляю, як це можна вирішити політико-дипломатичним шляхом.
Ну, домовитися з Росією, що вони підуть і будуть контролювати частину території…
Ні, вони не підуть. Вони знову наполягатимуть на тому, на чому зараз наполягають: щоб ці люди ввійшли і в наші керівні органи, і в Раду всі ці захарченки будуть пнутися, і амністію їм забезпечити…
Я не бачу цього. Принаймні поки Росія у своїй імперській цілісності і на чолі з Путіним – це просто неможливо.
Але давай ще подивимось на таке явище як Крим. Усі політики кажуть, що Крим – наш. Не сьогодні, так завтра-післязавтра він буде наш. Ну уявіть собі – повертається до нас сьогодні Крим. Де люди в ейфорії від того, що вони живуть у Росії. От ми всі кажемо, що є ж там наші люди. Ну є наші люди. Ну а в Чикаго їх більше, а в Нью-Йорку ще більше. Я маю на увазі – свідомих українців. Але ж у основній масі не так, ну навіщо ми себе дуримо?
Знаю дівчинку з мого села, яка переїхала до Криму. То коли Крим відійшов до Росії – вона до неба стрибала: наконєц-то я в Расіі! Оце такі манкурти, а багато ж просто природних росіян. І от ми їх приєднуємо. Уявляєте, скільки буде ненависті? Ми ж в умовах демократії не можемо тоталітарними методами ставити їх на місце, тих заселяти, тих виселяти… Це ж неможливо. І що з тим Кримом робити? Коли ми без Криму і без тієї частки Донбасу не можемо обрати демократичний парламент?
Але якщо українці так хочуть, я кажу – хай! Будемо ще сторіччя рухатися до своєї мети.
А чому ви вважаєте, що Крим ніколи не був українським?
Я ж не політик. Я не буду загравати з людьми та брехати. Я дивлюся за чисто нашими реаліями. Степан Руданський там жив і завжди казав, що «я живу на чужині». Це чужина. Леся Українка там жила, вона хоч раз сказала, що Крим – наш? Жила на чужині. Руданського поховали на Полікурівському цвинтарі. Я часто його могилу провідував, коли бував у Криму. На ній написано: «На могилі не заплаче Ніхто в чужинї».
Це добре – пафосно говорити, що Болбочан Крим брав… Наша земля – це та, яку нація може засвоїти на рівні своєї культури, духовності. Інакше – це сіра зона, яка гальмує наш поступ. І недаремно Олесь Гончар ще в 1993 році написав у щоденнику: «Відріжте Донбас і киньте в пельку імперії. Нехай вдавиться». Я коли це прочитав – думав фейк якийсь. Ні. Валентина Гончар, його дружина, каже: ось, у щоденнику написав. Бо письменник, як звір, відчуває загрозу русифікації. Письменник знає, що з такими землями ти ніколи не зробиш панівною свою рідну мову.
А якщо просто за територію боротися – є теж такі люди. Ну так тоді не треба брати Кубань і Воронеж та ставити свій прапор на Кремлі. Треба просто висловити свою волю – і Росія вся приєднається до України. Ще й столицю перенесуть у Київ. Це ж Катерина ІІ ще хотіла. Тільки від нас нічого не залишиться, розумієте?
А чому, на вашу думку, за 60 років, що минули з моменту передачі Хрущовим Криму від РРФСР до УРСР, українська влада нічого не зробила, аби Крим став українським? Чи це неможливо взагалі?
За радянських часів це неможливо було. За часів незалежності, якби була свідома україноцентрична влада, можна було дуже багато зробити, можна було врятувати становище. Це ж і земля кримських татар, у них іншої немає. Треба було їм створити нормальні умови, щоб їх туди повернулось якомога більше. Щоб була критична маса, яка б вчинила спротив тій проросійській силі, яка, на жаль, виявилась у переважній більшості. Треба було селити на привабливих умовах свідомих українців. Треба було робити міцну гуманітарну політику, яка ніколи не проводилася по всій Україні, а що вже говорити про Крим чи Донбас.
Якою є ідеальна Україна для Василя Шкляра? Чого їй бракує?
Ідеальна Україна – це та країна, за яку пролито ріки крові, даруйте за пафос, кращих борців. Для яких не існувало дискусії щодо національної ідеї. Вона відтворена у чотирьох словах: Українська соборна самостійна держава.
Ідеальна вона буде тоді, коли матиме своє обличчя, коли національна ідентичність візьме гору над манкуртством і сірою масою. Тоді вона матиме привабливе обличчя і до неї, як я вже казав, приєднаються всі питомо українські землі. Я цю Україну бачу, я її передчуваю, але дорога до неї непроста і неблизька.