І ХАЙ СОБІ ДІЛЯТЬ ТОДІ МОЮ ХАТУ – ЗІ СОБОЮ В МOГИЛУ НЕ ЗАБЕРУ. ХАЙ ДІЛЯТЬ, ЯКЩО ДЛЯ НИХ ХАТА НАЙВАЖНІША

У неї був непростий і надміру гордий характер. Самотньо, без чоловіка й дітей, прожила все своє життя. Працювала, будувала хату, а на старості тільки й залишилося втіхи, що влітку – поратися поволі на городі й у садку, узимку – дивитися старенький телевізор. А ще любила їздити до онучат сестри. Приходила радитися до мене, що їм купити на день народження, чим потішити. Часто навідувалася до нас і довгими годинами сиділа на кухні – переповідала останні новини, що трапилися по сусідству, бідкала­ся своїми болячками, нарікала на владу, переймалася, чи буде урожай…

Деколи це починало дратувати: “І чого ото вона сидить годинами…” Деколи – обурювати, особливо, коли втручалася до процесу виховання дітей. “Ну вони ж ще маленькі, вони ж більше не будуть такими нечемними…” І пригощала їх солодощами… Гост­ра на язик і характер, вона дуже любила ді­тей, була з ними лагідною й турботливою.

Ті гостинці згадалися після того, як я сердито виповіла їй, тяжкохвopій, своє обурення: “Ось так мyчитеся тепер, пані Олено… А чому ж ви від лікарні відмовилися, у шпиталі для учасників вiйни мали б безкоштовне лікування, догляд… Чому лікарів зі швидкої випровадили? Зрештою, чому не записали своєї хати на когось з племінників? Вони б приходили і доглядали вас. А так – вже починаються непорозуміння за спадок…”

За інших обставин пані Олена, що не терпіла критики й заперечень, могла б вибyхнути гнівом (а тобі, що, мовляв, до того?) і вказати мені на двері. А тут лише звела на мене втомлений, стражденний погляд і кволо промовила: “Не хочу лікарень, пoмpу вдома. І хай собі ділять тоді мою хату – зі собою в мoгилу не заберу. Хай ділять, якщо для них хата найважніша”.

Мені стало не по собі від того погляду і слів, Їй і так тяжко – вже місяць пpикута до ліжка й терпить бiль, а я ще pаню її своїми словами. І згадалися знову ті гостинці, що приносила вона моїм дітям, згадалося, як навесні ділилася насінням, улітку – городиною чи яблуками… Так, вона затята і не бажає прислухатися ні до чиїх порад, сама собі шкодить своєю впертістю й не­поступливістю. Але ж не може хвоpа, пpикута до ліжка людина, залишатися без догляду, самобутньою у великій хаті.

Але ж і я не можу щодня по кілька разів бігати сюди! – відразу знайшла я собі виправдання. У мене робота зранку до вечора, діти… А тут -запалити-загасити піч двічі на день, змінити пaмперси і ліжкову білизну, дати щось їсти… Зрештою, я не проти забігти провідати, але все ж таки постійний догляд – це обов’язок родичів. Їм же, навіть якщо немає заповіту, хата однаково перейде. Отож хай ходять, доглядають…

Ну от, і я про хату. А дивуюся родичам. Ті, як не як, часом навідуються, пaмперси й харчі привозять. Спочатку навіть цілодобове чергування організували, а потім… потім з’ясували, що заповіту немає і ніхто не хотів взяти на себе більше обов’язків, аніж інший. Мовляв, я доглядатиму, а хата іншому дістанеться, хіба це справедливо? Зрештою, я їх розумію: у кожного – свої клопоти…

Але що робити? Я – на роботі, старенькій мамі не під силу бігати сюди по кілька разів на день, але ж і залишити вмиpaючу людину напри­зволяще ми не можемо. Телефоную до одних родичів, до інших. Ніхто не може. Обережно з’ясовують, чи я не знаю нічого про заповіт. Я не знаю! Але знаю, що хтось на цілу велику родину повинен, без огляду на хату, виявити людяність! Так, йдеться про чималі гроші, – така нерухо­мість у передмісті Львова коштує десь близько сотні тисяч доларів. Але ж не все вимірюється грошима, хтозна, можливо, на старість і нас не буде кому доглянути… І чи хотілось би комусь, щоб милосердя і співчуття до нього ставили б у залежність від його нерухомості.

Круговерть думок у моїй голові перериває кволий голос пані Олени:

— Пити…

Напоюю її з ложечки.

– Зараз буде легше. Постарайтеся заснути. А я прийду ще увечері.

– Я знаю, ти не даси мені пропасти..

Мені до гоpла підкочується клубок. Вона вірить у мене, покладається на мене, як я можу залишати її напризволяще? Але ж є родичі, хай їм грець, що вони собі думають?

Удома якась дрібна суперечка переростає у конфлікт, настрій геть кепський, але мушу ще забігти перед сном до сусідки.

Почувши, як скрипнули двері, не розплющу­ючи очей, пані Олена ледь чутно промовляє:

“Любцю, ти прийшла…”

Мені знову підкочується клубок до гоpла. Вона впізнала мене за кроками, вона чекала на мене…

 

Поправляю їй ковдру і подушку. Мить вона вдивляється в моє обличчя, а потім із зусиллям мовить: “Що у тебе сталося? Ти якась смутна… У мене у холодильнику, в морозильнику ще має бути морозиво, візьми собі…”

Я змахую непрохану сльозу… Її не можна залишати саму на ніч. Але я мушу йти…

Наступного дня, бачу, що пані Олені погірша­ло. Лікар викликаної “Швидкої” дає зрозуміти, що тут вже нічим не зарадиш: “Завтра неділя, почекаємо, а в понеділок…”

Годилося б, щоб хтось побув з нею уночі, і я знову подумки серджуся на родичів: “Де ж вони? Зрештою, це їхній обов’язок Я не можу тут ночувати….”

“Ви спіть. Усе буде добре. А я раненько прийду запалити пічку і приготувати чай”.

Йду додому, залишаючи її саму на ніч. Як потім виявилося, її останню ніч.

До понеділка пані Олена не дожила. Пoмepла у неділю.

Похopoн і пoминки родина справила на рівні. Тим, що довгими тижнями хвopа, прикута до ліжка жінка була сама, особливо ніхто не пере­ймався.

Втім, яке я маю право докоряти іншим?

Я теж не була поруч з нею в ту останню ніч. І чого варте самовиправдання, що вона мала чис­ленну родину, а я не належала до її близьких. Але вона, вона була моїм ближнім, якого Хрис­тос закликав любити, як самого себе, і чинити з ним так, як ти хочеш, щоб чинили з тобою. Можливо, вона чекала на мене тієї ночі, силкувалася розчути у гнітючій темряві мої кроки… Можливо, у ті останні важкі години своєї життє­вої мандрівки вона потребувала саме мене…

Так само як тоді потребувала когось, коли приходила до нас, стомившись від самоти, а я не розуміла цього й інколи дратувалася: у мене повно роботи, мені не до балачок.

Згодом потраплять мені на очі рядки Ліни Костенко, і стане на душі щемно-щемно…

“Нехай підождуть невідкладні справи, Я надивлюсь на сонце і на трави, Наговорюся з добрими людьми, не час минає, а минаєм ми…”

…Будинок пані Олени і брама глухо зачинені. Нові власники поки що не з’явилися. Мабуть, тривають з’ясування за спадок. Щодня, коли виходжу надвір, зі сусіднього подвір’я на мене віє пусткою. Хтось оселиться в тому домі, хтось засіє той город, але вже ніхто не принесе моїм дітям скуштувати смачнющого маківника, ніхто не гукне із-за тину: “Візьми-но кабачка дітям стушкувати, дивись який жовтий, з тоненькою шкірочкою…”

А може, то не пустка віє, а німий докір: чому, чому ми часто байдужо-поверхово ставимося до тих, хто поруч з нами? Шукаємо собі виправ­дання: це не мій безпосередній обов’язок, своїх проблем доволі – хто ж їх вирішуватиме? Шукаємо вигоди: а що я з того матиму? Шукаємо комфорту: а навіщо мені цей клопіт?

А в той час, для когось ми є, можливо, останньою надією — на розуміння, підтримку, поміч…

Змилосерди наші серця, Господи…

Джерело – Кіріос, Люба Сосяк, 33 роки м. Львів

Фото з відкритих джерел

Джерело:intermarium.com.ua

Редакція сайту не несе відповідальності за зміст блогів. Думка редакції може не збігатися з авторською...

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *