«КОВАЛЬ ЛЮДОТА» – це автограф майстра на мечі тисячолітньої давності, який археологи знайшли на Полтавщині в 1890 році. Нині артефакт зберігається у Національному музеї історії України і унікальний напис на ньому авторитетно свідчить про два надважливі факти в історії Української держави:
1. Про українську мову – саме вона була розмовною мовою тисячолітньої України-Русі (бо не «ковач» – як то болгарською, чи «кузнєц» – як то московською, а саме «коваль»).
2. Про рівень освіченості тих часів – адже грамоту знали не лише князі та священнослужителі, але і звичайні ремісники.
Меч «Коваль Людота» часів України-Русі, який датують Х – першою половиною ХІ століття. З одного боку клинка є напис «КОВАЛЬ», а з іншого – «ЛЮДОТА» (п’ята літера не збереглася через ерозію металу, більшість науковців сходяться на тому, що це саме літера «Т», хоча дехто вважає, що там могла бути літера «Ш»
Інформація вражаюча. Але в Національному музеї історії України її замовчують. Розповідають (і ох як докладно) про арабські монети, пальчасті фібули, типи стародавніх комірців, розмаїття поховальних обрядів, особливості пряжок, ґатунки тканин, дорогоцінний одяг, шуби хутром донизу… а от про меч Людоти екскурсовод у темі «Східні слов’яни. Держава Русь» не згадала і словом.
Коли ж ми конкретно про нього запитали, то довелося вислухати цілу тираду про наукові дискусії щодо походження меча – з Полтавщини він насправді чи може десь північніше, про матеріали, з яких виготовлено цю зброю, про аналогічні мечі, які представлені десь там далі в експозиції…
Але про свідчення унікального напису – жодного слова.
В науці про маніпуляції такий прийом називається «ефектом інформаційного шуму». Це коли маніпулятори приховують ключову інформацію, забиваючи баки слухачам шквалом повідомлень третьорядного значення. З подібним ми зустрічалися у багатьох музейних закладах України і зокрема в Музеї історії міста Києва.
Маніпуляція з історією меча Людоти була не єдиною упродовж півторагодинної екскурсії. У бурхливому потоці фібуло-монетно-поховальних тем ми не почули ключової інформації з історії нашої держави, яку передусім покликаний популяризувати Національний музей історії України. І яка формує основу національної ідентичності. Зупинимося на трьох тезах.
1) Готи, гуни, авари, хазари.. – екскурсовод якнайдокладніше переповіла про особливості і наслідки перебування на землях сучасної України численних племен, племінних союзів, велике переселення народів, якихось абстрактних ранніх слов’ян та їхню першу державу – Русь.
Але так і не повідомила що: Україна є правонаступницею тисячолітньої Русі-України – наймогутнішої держави європейського середньовіччя – і що ця держава насамперед пов’язана з українським етносом.
2) Назва «Русь-Україна» в екскурсійному супроводі була відсутня. Цей період у Національному музеї історії іменують «Давньоруська держава». А отже, «Ярослав Мудрий – «давньоруський князь» і, відповідно, Київ – столиця Давньоруської держави.
Інформація з експозиції Національного музею історії України
Нагадаємо, що принципова різниця між цими двома формулюваннями пролягає по лінії українсько-російського протистояння.
Бо історія нашої держави починається з Русі-України, а не «общєрусской» колиски трьох народів. І тому сьогодні українські школярі за навчальною програмою Міністерства освіти на науки України вивчають наступне:
«Орієнтовний перелік важливих фактів (явищ) історії України для роботи зі шкалою часу:
Київська держава (княжа Русь-Україна. ІХ–ХІІІ ст.); Королівство Руське (Галицько-Волинська держава. ХІІІ – середина ХІV ст.); Козацька республіка / Військо Запорозьке / Гетьманщина (середина ХVІ – ХVІІІ ст.); творення нової України, держава Україна (ХІХ–ХХ ст.)»
А от «Давньоруська держава» – це назва з імперської історії, яку нині викладають у школах Росії. Цитуємо розділ з підручника історії для 6-го класу:
§ 6 – 7. ДРЕВНЕРУССКОЕ ГОСУДАРСТВО ПРИ ПЕРВЫХ КНЯЗЬЯХ; Основные черты Древнерусского государства. 882 год – создание Древнерусского государства.
І от як пояснити такий феномен: екскурсійні тексти Національного музею історії України орієнтовані на путінські міфи «общерусской истории»?
3) В експозиції музею представлені зображення стародавніх графіті і копії тисячолітніх рукописів – Остромирового Євангелія та Ізборника Святослава. Численні слова і мовні форми цих текстів свідчать про тисячолітню давність української мови.
Це логічно підтверджує наукові висновки видатного історика Михайла Грушевського про те, що саме український етнос був творцем тисячолітньої держави України-Русі.
Але екскурсовод «просвітила» нас зовсім іншою інформацією. Цитуємо: «Давні написи подекуди нагадують слова, що є в російській мові, подекуди – в українській мові. Але не треба забувати, що багато слів української мови – з польського походження…»
У зв’язку з почутим і побаченим у нас постали запитання до директора Національного музею історії України пана Федора Андрощука:
1. Чому науково-методична рада Музею при написанні екскурсійних текстів послуговується міфами імперських графоманів і нехтує працями видатних українських істориків (Грушевського, Полонської-Василенко, Брайчевського, Дашкевича, Гирича…)?
2. Чи погоджуєтесь Ви, що на сьомому році російської агресії проти України (яку, до речі, розпочато з ідеї так званого «русского мира») питання української ідентичності набуває пріоритетного значення у системі національної безпеки України?
3. Зрештою, кошти на підтримку музейної справи ідуть з бюджету України, а не Росії. А відтак, чому за гроші українських платників податків Національний музей історії України продовжує популяризувати ідеї, які працюють на посилення російського агресора?
