Він лежав і плакав на ліжку в кімнаті дитбудинку. Йому, маленькому чотирирічному Сашкові, було страшно. Він не розумів, куди пропали його мама і тато. Маленьке сердечко стискалося від болю, схлипуючи, Сашка кликав: «Мамочко, мамочко …!» Але ніхто не приходив, всі діти спали, а вихователям не було справи до сліз чергової покинутої дитини.
Сашку народила на світ якась наркоманка, кинувши його одразу в пологовому будинку. Через пів року його усиновила благополучна сім’я, в якій він прожив три з половиною роки. Він нічого цього не знав, в дитячій пам’яті не збереглися спогади перших місяців життя. Всі вважали, що малюкові дуже пощастило, оскільки відразу знайшлися батьки, і він не встиг своїм маленьким розумом усвідомити, що його кинули.
Три з половиною роки Сашка жив в родині, де мама і тато любили його … Потім, сталося несподіване щастя — мама Світлана сказала, що у нього з’явиться братик або сестричка. Сашка був радий, хоча навіть не розумів чому. З цього дня все змінилося. Він почав відчувати, що мамі він не потрібен, а тата, взагалі дратує. Малюк з усіх сил намагався зробити приємно своїй матусі, обіймав її, залазив на коліна, але Світлана почала відсторонятися від дитини.
Сергій, чоловік Світлани, завжди був проти усиновлення. Він не розумів, як можна відчувати любов до дитини, яка не має відношення до нього. Але дружина була в такому відчаї, що не могла народити йому дитину. І врешті-решт він піддався на вмовляння.
«Я сподіваюся, що все складеться добре», — сказав він.
Сподіваюся …Як страшно, що доля маленького хлопчика залежала від виправдання надії. Все складалося цілком добре. Сашка ріс звичайною дитиною, який доставляє батькам і радості і турботи. Сергій навіть прив’язався до нього, хоча в глибині душі так і не визнав. Всього лише надія — це іноді так багато, і так мало, коли на карту поставлена доля дитини.
Йшли роки. І тут, — Світлана завагітніла! Чудо! Воістину промисел Божий! Як же тоді він був щасливий, адже сталося це всупереч всім діагнозами і прогнозами лікарів. Ніхто з них в той момент не зрозумів головного — цей дар їм був даний виключно через Сашка. А Сашко став зайвим, непотрібним. Тато перестав з ним грати і взагалі звертати на нього увагу, мама завжди думала про щось своє. Його годували, вигулювали як собачку, а вдома говорили — «місце!» Він почав плакати і мочитися ночами, це шалено дратувало тата, він навіть підняв руку на Сашку.
Біль. Перший раз зіткнувшись з болем, малюк навіть не розумів, чому все змінилося. Чому тато не любить його, а тільки кричить, а мама не звертає на нього увагу. Як можна було зрозуміти цій маленькій безневинній душі — що вона чужа, що так і не стала рідною цим двом дорослим людям. Сергій почав заводити розмову про те, що Сашку потрібно повернути в дитбудинок. Він приводив десятки аргументів, але головний з них був той, що у них з’явиться свій, рідний, бажаний. Світлана не сперечається з чоловіком, люблячи дитя, що росте у неї під серцем, вона розуміла, що ніколи не буде любити так чужу дитину.
На жаль, тільки зараз …Рішення було прийнято, батьки подали документи до суду про відмову від опіки Сашка. Надії Сергія зазнали краху …Нічого не розуміючи, малюк сидів на стільці в дивному будинку, куди його привели, за зачиненими дверима йшов суд. Суд, на якому мама і тато відмовлялися від нього. Він озирався навколо, помічав співчутливі погляди, і зіщулившись у грудочку, оченятами повними сліз дивився на чужих людей, що проходять повз.
Сашкові було жахливо страшно, він тремтів, і здригався від гуркіту дверей сусідніх кабінетів. Коли мама і тато вийшли, то тато навіть не глянув у бік малюка. А мама підійшла до нього з якоюсь тіткою і сказала: «Саша, ти поїдеш з цієї тіткою». Не обертаючись вона пішла слідом за чоловіком, а Сашка зрозумівши, що вони йдуть, закричав і побіг слідом. Тітка схопила його за руку, а він, розуміючи, що трапилося щось дуже страшне, почав її кусати, бити і вириватися.
Він кричав: «Мамо, не йди!». Але Світлана не чула його, разом з чоловіком вони сіли в машину і поїхали додому. Заплаканого Сашку привезли в якийсь страшний будинок. Він озирався навколо, і йому здавалося, що світ перевернувся. Його завели в кімнату з такими ж дітьми. Він швидко пробіг в кут, і сів, закривши маленьке личко руками, ніби хотів відгородився від усього. Він думав, що закриє очі, відкриє, і мама знову буде поруч. Читатиме йому казки на ніч і цілуватиме, а тато буде катати на шиї і підкидати в небо.
Минали дні, але мама не приходила і не забирала його. Він плакав, плакав постійно, не грав з іншими дітьми. Бідний малюк не знав, що його, такого беззахисного вже два рази зрадили. Тільки одна стара вихователька могла умовити його поїсти. У ній було стільки любові і тепла, що в зміну, коли вона працювала, Сашка просто відтавав. Тьотя Валя садила його на коліна, і качала, примовляючи: «Бідний, ти мій, за що ж тобі таке. Невже Господь не бачить …»
Сашко не розумів її голосінь, але йому ставало тепло і добре, і він засинав у неї на руках. Даремно тітка Валя сумнівалася в Господньому провидінні. Світлана померла при ранніх дуже складних пологах, народивши мертву дитину. А Сергій, так сподівався на те, що все буде добре, просто спився, втративши і роботу, і квартиру і свою душу. А Сашку усиновила родина православного священника, який прочитав про цей жахливий випадок з місцевої газети. жінка священника Марія, у якої було п’ятеро своїх дітей, ні хвилини не сумнівалася, коли чоловік дав прочитати їй цю історію. І Сашка більше ніколи в житті не відчував себе чужим і відкинутим.
Ця історія вражає до глибини душі, чи не так?
Джерело:fayno.net.ua