В цей самий час ВООЗ оголосила пандемію, коронавірус виявили в Польщі, в Україні… Від ускладнень COVID-19 померло 500 італійців, завтра – 800, післязавтра – 1200… Італійці, іспанці, французи й навіть стримані німці через соцмережі зі сльозами благали мешканців інших країн, які ще не так сильно потерпали від смертельного вірусу, сидіти вдома і нікуди не виходити. Лікарі без перерви та відпочинку, в задушливих костюмах спецзахисту цілодобово рятували людей.
У реальності той період нагадував Апокаліпсис.
Українська влада здавалось би, теж оперативно запровадила 2,5-місячний карантин, начебто для підготовки медичної системи. Проте насправді готуватися почала, коли загриміло. І це був не березень і навіть не травень. Справжнім випробуванням для України став кінець осені, коли країну накрила потужна хвиля коронавірусної інфекції. Через неготовність лікарні в усіх без винятку регіонах захлиналися від неймовірної кількості хворих і благали про допомогу з поставками кисню, якого не було, медпрацівниками, яких не вистачало.
Затьмарював розум страхом та панікою
Після знаменитого куршавельського рейсу нас накрило повністю. Тисячі хворих юрбами йшли здавати аналізи в режимні відділення Олександрівської лікарні, де на ту мить уже було вже вогнище. Хворих почало надходити дедалі більше й більше, дедалі важчих й важчих, але протоколу лікування не було.
Протягом двох місяців я ходила на всі рівні… Чому я підтримувала, підтримую і буду підтримувати міністра Степанова? Журналісти розтиражували моє відеозвернення з приводу протоколу, яке подивився і міністр, і як мені передавали, коли зайшов у міністерство, зібрав своїх заступників і сказав: “Даю вам один день на затвердження протоколу. Робіть, що хочете”.
Оскільки на той час я була єдиним інфекціоністом у робочій групі, мені довелося докласти величезних зусиль, щоб у протоколі з’явилися ті лікарські засоби, які тільки зараз, через рік, отримали чіткі докази своєї ефективності. Хоча це ж не ми придумали, це був протокол і досвід наших колег з-за кордону – Китаю, Італії.
На той момент всі чиновники МОЗ і деякі експерти стіною стояли, що не будемо включати, тому що немає доказової бази. Мені страшно уявити, що було б… Я вам чесно хочу сказати: от просто страшно. Така смертність… Скільки років я працюю, ніколи ще така кількість людей на наших руках не помирала. Ніколи в житті. Постійно як на полі бою: чотири тижні перепочинку було, а потім знову почалося.
На початку дуже допомогли волонтери, запобігши трагедії, яка могла б статися. Переломним моментом стало літо, липень-початок серпня: хворих було так багато, що не вистачало ні ліжок, ні кисню, ні лікарів. Кисню було настільки мало, що ми вибирали, кому його дати: 80-річному дідусеві чи молодому хлопцю.
Я настільки втомилася, що готова була покликати на допомогу кого завгодно. Особливо важко було, коли не могла взяти трубку, і за цей час помирав хворий. Цей біль неможливо передати словами.
Велике спасибі головній інфекціоністці Ользі Голубовській, яка змогла “вибити” протокол лікування коронавірусу. Ті схеми лікування, які були до того, не тільки не допомагали, а навіть могли вбити людину. Якби цей протокол не ухвалили, смертей було б набагато більше. А тепер за ним лікують і терапевти, і сімейні лікарі, які не є інфекціоністами.
А в містечку Рогатин, що на Франківщині, через коронавірус сиротами залишилися двоє дітей. Спершу хвороба «вбила» невістку місцевого депутата Миколи Кліща, 43-річну Маріанну. Слідом за нею помер і його син Степан і дружина Галина. Без батьків залишилися двоє дітей – 15-річний Сергій та 21-річна студентка Тетяна. Микола Кліщ теж був інфікований, але лишився живий.
У кожного, хто працює в червоній зоні, були летальні випадки. Дуже багато людей помирає від ускладнень коронавірусу. Кожну смерть переносити дуже важко, бо пацієнтів ми ведемо досить тривалий час, бачимо їх щодня, спілкуємося, а потім оформлюємо історію смерті. Такі втрати й емоції неможливо передати словами. Вони не забуваються.
Особливо безжальним коронавірус був до медиків, вражаючи та вбиваючи, незалежно від віку й стану здоров’я. Ось лише одна трагічна історія для прикладу. Наприкінці жовтня на Київщині від COVID-19 в один день померло подружжя медиків: дружина вранці, а чоловік – увечері, після того, як дізнався про смерть дружини. Їхній 13-річний син залишився сиротою.
З коронавірусом інакше. Буває, спілкуєшся зранку з пацієнтом, а ввечері він уже помирає. От буквально днями помер такий терплячий дядько, був на ШВЛ, робив усе, що приписували, і не вижив. Інколи навіть лікарі не готові до того, що хворий, відносно стабільний, може так швидко померти.
Непередбачуваність хвороби дивує досі: пацієнт притомний, сатурація 92, він реагує – і тут на очах усе валиться до 40, людина синіє, закочує очі – і все. Досі не зрозуміло, чому так, коронавірус залишає все ще багато запитань.
Отож, розслаблятися справді рано. Виявляється, досі ні в кого немає точної відповіді – а що ж із COVID-19 буде далі?
Джерело:bbc-ccnn.com