Якщо людям судилося бути разом, то навіть через роки вони зустрінуться.
Оля і Борис на той момент були одружені вже десять років, спочатку сімейного життя як і багато пар вони вирішили пожити, не обтяжуючи себе турботою про дітей.
Повідомляє ukrainians.today
Батьки Бориса онуків так і не дочекалися, а у Олі залишився старенький батько, в далекому приморському містечку. Колись вона поїхала вчиться в столичний університет, тут і залишилася, зустрівши свого майбутнього чоловіка.
– Доню, напевно я вже не дочекаюся своїх онуків – якось промовив батько в телефонну трубку.
– Тату, у тебе все добре? Що то зі здоров’ям не так? – занепокоїлася Рита, ловлячи себе на думці, що давно вже не була в рідному місті, не відвідувала батька …
– Як тобі сказати, молодшим не став, але і позиції свої не здаю, – засміявся чоловік, тільки сміх був якийсь інший, оповитий легким смутком і тугою …
У той же вечір Ольга розповіла чоловікові про розмову з батьком.
– Боря, я заберу його до себе, хочеш ти цього чи ні.
– Але у нас і так місця мало, послухай, є доглядальниці, спеціалізовані установи в кінці кінців.
– Не можу я так, зрозумій, він мене виростив, на ноги поставив, не подобається – я тебе не тримаю …
На наступний день жінка повернулася в порожню квартиру. Вона розуміла, що все до того врешті-решт і йшло, а вчорашня розмова була всього лише приводом піти.
Вона бачила ці повідомлення, які чоловік одразу ж видаляв, відчувала холод замість колишніх теплих відносин. Мабуть всьому колись приходить кінець …
Вона їхала в аеропорт, за вікном кружляв сніг, піднімався вітер. Оля глянула на годинник, часу було ще достатньо.
«Досить згадувати минуле, треба жити сьогоденням і вірити в щасливе майбутнє,» – говорила вона собі.
В аеропорту було багатолюдно, Оля кинула погляд на табло – її рейсу ще не було, знайшовши вільне місце в залі, вона розташувалася зручніше, відкрила книгу і спробувала зануритися в читання.
– Олю! Це ти? – почула вона знайомий чоловічий голос.
– Сашка … ось кого, а тебе зустріти тут аж ніяк не очікувала, – посміхнулася вона, перевівши погляд на маленьку дівчинку на руках чоловіка. – Дочка?
– Так, Даринка. Ось летимо на батьківщину, з бабусею знайомитися, вона нас ще жодного разу не бачила, хіба що на фотографіях.
– Я теж додому. До батька.
– Як він?
– Не молодіє, на жаль – зітхнула Ольга і глянула на Олександра. А він практично не змінився, пройшло десять років, треба ж, вона ще пам’ятала, як вони клялися один одному у вічній любові, але потім з’явилася вона – його майбутня дружина, і Ольга слухняно відступила назад.
Немов прочитавши її думки Саша сказав:
– Лєна від нас пішла, Даринці й рочка ще не було … Олю, знаєш, я часто тебе згадую, яким же дурнем я був.
– Ну вистачить, що було, те загуло …
Рейс затримувався, пасажири помітно нервували, але ніхто нічого не міг вдіяти з розігралася за вікнами стихією.
– Пам’ятаєш, як ми з тобою познайомилися? – задумливо дивлячись у вікно запитав Саша.
– Так, я вийшла зі школи і посковзнулася на льоду, занесеному снігом, а ти галантно допоміг мені піднятися, взяв портфель і провів додому.
– Таточку, коли ми полетимо, я втомилася, – невдоволено протягнула Даринка, яка весь цей час гортала книжку.
– Скоро, донечко.
– А тітка теж з нами?
– Так, рідна, з нами …
Через годину оголосили початок посадки. По прильоту Ольга і Олександр обмінялися телефонами і тепло посміхнувшись один одному розійшлися.
Ольга занурилася в турботи про батька, він і справді сильно здав за той час, поки вона жила в Києві і за наполяганням чоловіка робила кар’єру. Кожен день вона возила його на обстеження і проходила з ним призначені процедури, оточила увагою і теплотою.
Вона зовсім забула про зім’ятий аркуш паперу з телефоном Саші в кишені сумочки, і одного разу зустрівши його з величезним букетом квітів біля вхідних дверей, просто не повірила своїм очам.
– Тітко Олю, здрастуйте, ми до вас! – випалила Даринка, визирнувши з-за спини батька.
– Я … я зовсім не очікувала, – розгубилася жінка.
– Ти не брала трубку, сама ні разу не передзвонила, довелося шукати твою адресу по старим знайомим. Олю, я не готовий втратити тебе знову. Доля дала нам другий шанс не просто так …
– Та чого ми стоїмо, – взявши букет посміхнулася Ольга – проходьте, я як раз пиріжків з ранку напекла, ніби відчувала, батько любить, коли у нас бувають гості …
Через кілька місяців Оля і Саша розписалися. Щоб не залишати своїх стареньких батьків пара вирішила побудувати заміський будинок.
А найбільше чудо сталося трохи раніше – після довгих років безуспішних спроб, і діагнозів лікарів Ольга нарешті зaвaгiтніла! Вона часто згадує той затриманий рейс, заметіль, і зустріч, в корені змінила всю її життя.
Напевно доля дійсно існує, напевно вона заслужила цей шанс повернути назад того, кого як і раніше дуже любила, просто боялася собі в цьому зізнатися.