ЗАЯВА
(Прошу всіх, кому болить питання мови, якомога більше поширити цю заяву, щоб вона дійшла й до Президента, й до голови Верховної Ради.)
Німеччина — держава німців. Цього ніхто не заперечить. Польща — держава поляків. А Україна — держава національних меншин? Принаймні так випливає з останніх заяв Президента України (прес-конференція 20 травня 2020 року) і Голови Верховнї Ради України (26 травня 2020 року в інтерв’ю “Главкому”): мовляв, національні меншини не влаштовує Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, його треба міняти.
По-перше, Україна — держава українців, а не національних меншин. У процесі підготовки до проголошення незалежності України Верховна Рада тодішньої Української РСР прийняла 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України. У ній Верховна Рада, “шануючи національні права всіх народів”, проголосила: “Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу”. Отже, національної державності не російського, не польського, ні якогось іншого, а саме українського народу.
По-друге, про те, що в українскій державі має стояти питання про національні права саме українців, а не національних меншин, свідчить дальше положення Декларації: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя”. Це аж ніяк не стосуться ні росіян, ні поляків, ні когось іншого. Не було й нема потреби дбати про національно-культурне відродженні росіян (у цьому відношенні їх на свій розсуд забезпечувала й забезпечує могутня Російська імперія), ні поляків (у них є своя держава), ні ще кого. Ідеться про національно-культурне відродження українців, яких століттями фізично й морально нищила Російська імперія.
Інакше нема потреби в цій державі та й підстав для її існування.
Мова й культура творить і згуртовує націю. Тому й тепер деякі сили прагнуть і далі мову й культуру українців трактувати в колоніальному дусі як зайвий непотріб. У тому числі й Президент України та Голова Верховної Ради України.
Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” було розроблено й прийнято з великим запізненням на виконання положення другого абзацу статті 10 Конституції України, де сказано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Чи теперішнє керівництво української держави не розуміє значення слова “забезпечує”? Чи тільки вдає, що не розуміє?
Тим часом відбувається відверте ігнорування конституційного Закону “Про забезпечення функціонування української мови як державної”, а отже, й національних прав українців: Уповноваженого із захисту державної мови змусили подати заяву про звільнення, і досі не оголошено конкурсу на заміщення цієї посади; не створено Секретаріату при Уповноваженому; не затверджено Порядку здійснення контролю Уповноваженим із захисту державної мови за застосуванням державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування; не подано на розгляд Верховної Ради України проекту закону щодо реалізації прав корінних народів, національних меншин. А терміни виконання цих положень Закону вже давно минули.
Закон “Про забезпечення функціонування української мови як державної” ніяк не обмежує право національних меншин користуватися своїми мовами, розвивати їх, але, як сказано в Гаазьких рекомендаціях щодо прав національних меншин на освіту (1996 рік), “разом з тим особи, які належать до національних меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке суспільство держави через належне володіння державною мовою”. Не українці в своїй державі мають пристосовуватися до національних меншин, а навпаки, якщо ті, бодай поважають людей, серед яких вони живуть.
До відома національних меншин: Російська Федерація законодавчо “зобов’язує підтверджувати володіння російською мовою, знання історії Росії та основ законодавства РФ іноземних громадян, які звернулися для отримання дозволу на тимчасове проживання”. Навіть тимчасове проживання вимагає знання мови, історії і законів країни. Україна — вже не колонія, як була вона і як ще досі вважає дехто, засланий свого часу для зросійщення аборигенів, “дабы они (аборигени), за висловом Катерини ІІ, не смотрели какъ волки къ лесу”. Україна — держава українців.
І.П.Ющук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Головної ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.