6 ранку. Їду в потязі, трохи задрімала. “Я перепрошую, можна пройти”,-чую над головою. Піднімаю очі, пропускаю, сідає поруч.
Ставить руки на коліна і десь за хвилину засинає, похилившись. Я навіть не встигаю запропонувати підставити свою куртку та й взагалі щось сказати.
Спить. А я дивлюся у вікно за його спиною. Дивлюся на села, які починають – мирно і спокійно прокидатися. На поля, із зібраним – мирно і спокійно врожаєм. На людей, які мирно і спокійно п’ють каву на залізничних станціях.
Дивлюся на цей мирний і спокійний ранок. За. Його. Спиною. На мирний і спокійний ранок, який він, як і тисячі інших чоловіків та жінок, забезпечували і забезпечують мені тут.
Потяг зупиняється. На виході мовчки підхоплює мою валізу. Подає руку, аби допомогти зійти. “Дякую”-кажу.
“І дякую Вам за службу” – додаю з посмішкою. Посміхається, киває головою. Розбігаємось.
Вже роки в країні війна. Цінуймо, що маємо ранки у наших домівках, мирні і спокійні, і не забуваймо завдяки кому.
