– Дядьку, почастуєте яблучком?
– Тримай малюк, – я простягнув жменю пацану, – а ти чий будеш?
– Іванов я Сашка, – cказал хлопчисько і втік зі зграйкою таких же хлопців ганяти м’яч. А я все дивився йому вслід, треба ж, як він схожий на мене в дитинстві. Невже те, що мати сказала по телефону правда?!
– Здрастуй мамо!
– Синочку, рідний, приїхав – мама кинулася обіймати мене, з кімнати вийшов батько.
Вдома я не був рівно п’ять років, після інституту відслужив в армії, повернувся додому, помикався – роботи в нашому містечку толком немає, а потім поїхав на заробітки в столицю. Там і осів, висилав гроші батькам, батько потихеньку зробив ремонт, купили нові меблі, але серце тягнуло все додому, ніби чекав мене хто тут.
Сіли за стіл. Мати приготувала борщ, голубці, все як я люблю. У рідній домівці було затишно і тепло.
– Мамо, бачив я Сашку. Ось вже дійсно чудеса, вилитий я на дитячих фотографіях.
Мама сіла, зім’явши рушник.
– Вони так і не зізнаються, що це Свєткин син, як приїхали, так з ним все Галка няньчитися, і записаний, як я чула він на неї.
– Мамо, нам було по сімнадцять, можливо це вплинуло на їх рішення.
– Але це ж наш онук рідний виходить, а як тепер доведеш?! Такий хлопчик хороший, а за фактом виходить чужий – мати заплакала, я поклав руку їй на плечі.
– Не плач, що небудь вирішимо. Це і мій син теж, я не залишу все так як є.
Увечері в сутінках я пробрався до будинку Леськи, спочатку було тихо, а потім рипнули двері, хтось вийшов у двір. Дивлюся, Світлана, як же вона змінилася, покращала, худорлява фігурка стала більш округлою, довга туга коса доходила до пояса, прямо красуня з казки. Дивлюся, сіла на лавку закрила обличчя руками і розплакалася.
– Світлано – якомога тихіше напівпошепки покликав я.
– Хто тут?
– Свєт це я, Андрій
На мить зависла тиша. А потім вона раптом виникла зовсім поруч.
– Ти як тут опинився? Іди. Батько побачить, мало не здасться.
– Я поговорити прийшов.
– Про що? Ми давно все одне одному сказали.
Підемо прогуляємося за будинками, там нас ніхто не побачить.
Вона подивилася з хвилину на свій будинок, потім зробила крок мені назустріч.
З Свєткюо ми вчилися в одній школі, я почав задивлятися на неї в класі дев’ятому. Хлопці, помітивши мій інтерес, запропонували познайомити, ми вчилися в паралельних класах. Так і почалася наша дружба. Більш яскравого і світлого почуття напевно вже більше на випробувати. А в кінці одинадцятого класу, вона раптом різко поїхала ні сказавши ні слова. Ніхто не зрозумів, залишалося всього нічого – місяць навчання і випускні іспити.
– Поясни ж нарешті, що тоді сталося?
– Я зaвaгiтніла. Від тебе. – навіть в сутінках я помітив палаючий рум’янець, голос наповнився гнівними нотками.
– Так значить це правда.
– А що ти хотів? У сімнадцять років я стала мамою! Ми спеціально переїхали тоді до тітки в сусідню область, живіт вже став з’являтися, батько боявся пересудів, люди ж такі, тільки привід дай. Там і наpoдила. Батьки вирішили на себе записати дитину, у мами зв’язків багато, все влаштували швидко. Рік ще ми жили там, потім повернулися додому.
– Світлано
– Що?
– Виходь за мене заміж. Я тебе в столицю заберу, там робота у мене хороша, гроші будуть, сина з собою візьмемо.
– Ти думаєш все так легко, мати на це ніколи не піде, що люди скажуть, всі думають, що це її син.
– Так він як дві краплі води схожий на мене!
Вона лише втомлено махнула головою.
– Дай мені час подумати.
У сім’ї Іванових того ж вечора вибухнув скандал. Мати голосила:
– Гриша, ну навіщо ми повернулися, жили б у Таньки і горя не знали, пів будинку порожніх. Тепер ось тато з’явився. Що робити то?
– Галю, так може і правда нехай одружаться, сина виховувати візьмуть, це ж син рідний. А з документами вирішимо, у тебе ж подруга може допомогти
– Сам же казав ганьба яка! Що люди скажуть?
– Це теж вірно. Але погодься неправильно все це, ох неправильно.
– Взагалі я вирішила, моя відповідь – ні. Місце Григорій друге таке більше не виб’єш, гроші нам потрібні. Підросте – розповімо. Бачить Бог, я поганого хлопчиськові не бажаю.
Рано вранці Андрій почув тихий стук у віконце. Прислухався – повторився.
– Хто там? – прохолодна ранкова свіжість полилася в будинок з відкритої кватирки.
– Світлана. Збирайся.
– Куди?
– До тебе в столицю, я взяла сина.
Я миттю запичав речі в сумку, через двадцять хвилин ми дісталися до вокзалу і взяли квитки.
– НеЕ пошкодуєш? – запитав я.
– Ні, – похитала головою Світлана притискаючи до себе нашого сонного синочка.
Вже на місці, я зателефонував батькові і повідомив причину свого зникнення.
Минуло кілька років, я підтягнув до міста своїх батьків, продали будинок, купили тут в іпотеку квартиру додавши грошей. Рік тому у нас наpoдилася донечка. Про Свєткиних батьків знали тільки те, що вони переїхали жити в сусідню область, багато разів писали і дзвонили їм, але ні чути ні бачити нас вони поки не хочуть. Поки що.
Пишу ці рядки на вокзалі, через кілька хвилин буду зустрічати тітку Галю і дядька Гришу. Що ж, час лікує, сподіваюся сьогодні ми зберемося всі разом за великим сімейним столом, пробачимо одне одному образи, забудемо помилки і будемо жити дружно. Мрії адже збуваються – сподіваюся і моя втілиться в життя.
Джерело:merezha.co