Немає грошей — беріть душу…
Старенька сиділа в скверику і байдужим поглядом проводжала перехожих…
Час від часу, витирала очі хустинкою і зітхала.
— Може у вас горе яке? — обережно запитую, присівши біля бабусі.
Вона подившись на мене очима повними безнадії, спитала:
— Дитино, а ти знаєш, як тому Порошенку писати, а чи прочитає він якщо напишу?
Поки я губилася в здогадках, що могло трапитись в жінки, вона схлипуючи почала розповідь.
— З квартири нас виганяють, на вулицю. Стара я, всеодно де вмирати. Але син, невістка, онучат двоє, куди їм бідним йти?
Я не встигла оговтатись, від почутого, а бабця продовжила свою сповідь.
— Не пияки вони, і вивчені обоє. Бігають по різних роботах,а не вистачає, ледь кінці з кінцями зводять. От і заборгували за квартиру.
А субсидії не дали. Не виходить, кажуть..
Поки я перебирала в пам*яті щось таке, щоб хоч якось розрадити стареньку, вона взявши мене за руку, промовила:
— Напишу тому Порошенку, хай забере мою душу , вона чиста, бо щодня Богу молюся. А квартиру онукам і дітям залишить, куди їм тепер подітися. Я її своїми мозолями заробила…
Не знала що сказати, старенькій…
Йшла, а в серці вирувала люта ненависть до ситих світу цього.
Немає грошей — душу заберуть.