Любов Бурак
Думки…
Їхала сьогодні маршруткою до лікарні. Маршрутка переповнена.Поряд стояли мама з хлопчиком. Дитина і мама мали однаково сумні очі. В мами ще й зі стримуваними сльозами. Бо хлопчик допитувався маму: коли він помре. Чи скоро. Вдома, чи в лікарні. Він не хоче, щоб у лікарні, бо там уколи колять і дітки лисі. Хоче вдома, як прабаба Ніля. Щоб заснути ввечорі, а вранці отець з панахидою на небо провів…
А мама казала, що Вітя не помре, а буде жити довго-довго. Бо ось вони їдуть до такого лікаря, який Вітю вилікує. І в лікарні не всі діти лисі, лише де-які. Але ось цей лікар має такі ліки, що Вітя виздоровіє.
— А по телевізору бабця дивилась, що лисі діти помирають, бо ліків нема.
— По телевізору неправду казали.
— А навіщо телевізор неправду каже?
— Бо каже. Але ось цей лікар має ліки для тебе.
— А чому він їх не дасть тим лисим дітям? Він їх що — дорого продає?
— Дорого…
— А тобі вистачить, мам?
— Так, Вітю. Вистачить.
…
На зупинці біля лікарні ми вийшли. Я не знаю таких слів…
В жінки була розрізана сумка. Витягли гаманця, телефона і медичну картку Віті…
Вони не місцеві. Вони з Борщівського району. Приїхали на консультацію до гематолога. Хтось їм сказав, що потрібно лікарю одразу дати 6000. Вона приготувала їх.
І отаке… Хто-зна де ото дорогою в переповненій маршрутці злодій знайшов її сумку. І хто злодій? Може, хтось із тих, хто ото квоктав, що дожились. Чи із тих, хто просто вийшов і пішов собі.
Дуже квапливо пішов після того як я набрала гарячу лінію Привату, допомогла жінці заблокувати картку і попросила людей допомогти хто скільки може, щоб вони з дитиною додому доїхали. Лише темношкірий студент медички мовчки вийняв сто гривень і дав Віті жменю цукерок.
Страшно. Але, навіть, не сам факт злодійства. Страшна людська байдужість, бажання поп@здіти по гарячих слідах і моментальне зникнення, щойно я сказала, що треба викликати поліцію.
Найстрашніше: жінка сама відмовилась від виклику поліції.
— Та не знайдуть вони. Хто його знає, де він вліз до сумки… Може, ще на автовокзалі… Це ж через все місто їхали…
Давати оголошення з проханням повернути, бодай, картку хворої дитини — теж. Аргумент — не віддадуть.
Були в неї там окремо в течці якісь результати обстежень, то з ними і завела до лікаря. Хоча, теж впиралась. Бо грошей уже нема…Та й, певно, то Божий знак, що не треба їм туди йти…
І була здивована, що лікар про гроші не заїкнувся. І сказав, що всяке буває. А картка — не біда. В Тернополі, все-одно, обстеження всі наново треба пройти. Бо ось лише по одному УЗД він бачить, що вовк не такий і страшний, як його малюють.
— Ви ліки з вовка робите? — спитав Вітя.
— Лише іноді, — відповів лікар. — Коли в дітей зуби хворі.
— В мене один випав.
— Молочний?
— Ні. Такий, як сир, але дуже твердий. Як камінець.
— Тоді в тебе зуби здорові! А решту — вилікуємо!
…
— Скільки він візьме? — спитала жінка вже біля гардеробу. — Бо якийсь він дивний. Наші в районі строгі. А цей жартує. Ой! То точно був знак Божий, що не треба до нього. Бо тепер скрізь гроші треба. От вам скільки дати за те, що ви зі мною возились? Ви ж не задурно?
Я сказала, що її дурний піп хрестив.
— Тьоть, то я не помру?
Я сказала, щоб і не думав про таке.
— Чому? Бабця вночі казала дідові, що такі діти не живуть.
— Скажи бабці, щоб вимкнула телевізор і більше не вмикала його. І ще скажи, що той злодій разом з карткою вкрав і твою хворобу. Сам собі винен тепер. А ти будеш здоровим.
— Дядько лікар мене вилікує?
— Так. Він вміє ліки робити із такої рослини, яка називається золототисячник. Будеш жити тисячу років!..
…
А думки…Та таке. Плутаються, літають зі сніжинками. Холодно. Ми живемо в холоді, який самі собі створюємо. І до чогось такого дожились, що втрачаємо віру.
Тобто ми віримо. Але не довіряємо. Ні Богові, ні собі, ні людям.
І ще ми так звикли дорого платити за наше виживання в Україні, що, коли воно направду стає не таким дорогим, ми не довіряємо.
Переліку безкоштовних і платних послуг, обстежень і процедур, списку наявних у лікарні медикаментів, розповіді лікаря ми не довіряєм.
Зате довіряємо комусь, чиї недалекі родичі ще більш недалеких родичів працюють десь в медустанові і тому вони точно знають, що оцей ось лікар бере стільки-то лише за прийом. І бачимо Божий знак у тому, що нас грабують…
А в тому, що отак на рівному місці молодого і порядного лікаря з болотом мішаємо ми не бачимо нічого такого. Це, типу, нормально, так. В нас же скрізь — корупція…
Так і живемо. Боже, поможи, але не так, а отак. А ми тобі — свічечку тицьнемо…