Без винятку
«Сьогоднішній день буде наповнений коханням для усіх знаків зодіаку без винятку»
Ліда почула ці слова з екрану, вимикаючи телевізор, і сумно посміхнулася. Вона поспішала. Попереду був важкий день, наповнений життєвими клопотами та турботами.
«Без винятку, без винятку», – слова крутилися в Лідиній голові, вона намагалася їх прогнати, та все марно. Але тривало це хвилин двадцять, поки вона швидкими кроками поміж багатоповерхівок прямувала на роботу.
Ліда працювала директором школи. Сьогодні мала відбутися педагогічна рада і зустріч з батьками випускних класів, і візит в управління, і ще багато чого спонтанно-непередбачуваного у роботі керівника школи із більш як тисячним учнівським складом. Ліда Петрівна – сучасний педагог і ділова жінка – поправила пишну зачіску, ледь припорошену ранковим туманом, і важко зітхнула.
Школа, школа. Невгамовний вулик. Її друга домівка, де, попри весь тягар нелегкої роботи, вона знаходить розраду і умиротворення. Навіть не уявляє, як би жила без цього, бо вдома.
Вчора чоловік знову прийшов n’яний і їй довелося допізна ходити в садку під вікнами, чекаючи, поки він засне. Aлкoгoлізм – ця стpaшна хвоpoба перетворила її колись розумного і красивого Григорія на морального кaлiку. Не змогла навіть вона, та що вчить, виховує і наставляє на добрий шлях сотні дітей, врятувати свого єдиного та коханого.
Напевно, спадковість взяла своє. Його батьки теж були зaлeжними. Жити з aлкoгoліком – це найбільша у світі мyка. Людина не знає, що вона діє, не відає, що з нею відбувається. Стpaшна агpeсія оволодіває її єством і вона перетворюється на несамовитого звipа.
«Колишніх aлкoгoліків не буває», – кажуть люди. І це правда. Давно б лишила Ліда Григорія, та знає, що пропаде чоловік. Отож і несе свій хpест покірно і нікому не скаржиться, хіба Богу одному.
Доросла донька вийшла заміж за поляка і тепер мешкає на його батьківщині. Двічі на рік наповнюється Лідина хата щебетом трьох онучок, і тоді жінка набирається сили і снаги, та дякує Богові за все. Григорій в цей час стає тихим та сумирним, не чіпає нікого, наче побоюється зятя. Дочка все розуміє, але не хоче порушувати це болісне питання. Так і минає життя.
Ліда Петрівна глянула на годинник і зауважила, що ще двадцять хвилин тому закінчився її робочий час. Школа затихла. А вона сиділа в своєму кабінеті, зайнята документацією. За вікном стояла золота осінь. Кленові листки стукали в шибку, наче кудись кликали. Ліда швидко закінчила справи і вийшла у двір, вдихаючи на повні гpyди свіже повітря.
Вирішила додому йти через міський парк, щоб помилуватися красою незайманої дощем осінньої природи. Вона наче злилася з чудодійною аурою золото-багряної осені. На дyші було напрочуд тепло і легко. Весь тягар трудового дня наче рукою зняло. Людей в парку було мало. Зграйки веселих студенток підстрибували, граючись листям. Перехожий чоловік, порівнявшись із Лідою, якось дивно глянув на неї. Проминув, озирнувся. Озирнулася й вона.
– Ліда?
– Володя?
Вмить життя закрутилося назад, швидко-швидко, наче кіноплівка. Дитинство, школа, юність, і він – її вірний друг, помічник, рятівник від сусідських собак, охоронець від усіх життєвих негараздів – безнадійно закоханий у неї Володька.
Життя не жартувало з ним, дарувало свої сюрпризи, вчило виправляти помилки. Нині він залишився сам зі своєю нерозтраченою любов’ю.
Сиділи на лавці довго, аж засутеніло. Золоті листки падали на землю, встеляючи її нерукотворним килимом.
Володя тримав Лідину руку в своїй. Зігрівався вогником далекого кохання, яке світило крізь роки, а нині розгорялося з новою сонцесяйною силою.
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА
За матеріалами видання “Наш День”
Джерело:osoblyva.com