Так склалося, що нині мешкаємо з родиною в Харкові. І дитину, відповідно, до першого класу віддали тут, в українську школу й в український клас. Прикро, проте нічого українського в школі немає. Реформована нова українська школа — назва вимовляється директором школи і вчителями з українським призвуком, проте російською мовою.
У класі 31 учень. Україномовний лише один. Думаю, у школі теж лише один.
Попри тривалі розпитування сина про те, чому ж так багато тут росіян (визначає за логікою: хто якою мовою розмовляє, той таку країну й репрезентує), намагаюся не акцентувати увагу на мовному протиставленні. Учитель за освітою, тому розумію особливості дитячого колективу.
Сьогодні приходить син додому й розповідає: «Діти кажуть, щоб я розмовляв російською. Бо тут ніхто не говорить, як я. Я їм кажу: я українець. Якщо я не буду розмовляти українською мовою й інші не будуть, то вона зникне. Правда, мамо?».
Мова — продукт культури, той ментальний простір, який гуртує й гартує в нас приналежність до соціуму, а, відтак, потребу обстоювати інтереси один одного як представників спільноти.
Допоки ми, українці, не розумітимемо, що мова має значення, доти будемо вразливі не лише до зовнішніх загроз, але й схильні до процесів саморуйнації.