З метою спостереження за радянською пропагандою, заморочилась подивитись Пєсню года 1982 і її ж 1990 року. Різниця величезна.
Лише за 8 років відняли мови окупованим республікам. На початку 80х ще рулила теза дружби між народами, звучали пісні на мовах всіх республік. Це була солянка, що й справді красивою картинкою нагадувала щасливий союз народів.
А ось в 90му на сцені вже не було ніяких мов, окрім російської. І теза «мой адрєс нє дом і нє уліца, мой адрєс совєцкій союз» вже вочевидь була втілена в життя.
В 1982 році народилась моя сестра. Ми росли в абсолютно совковому середовищі в тих пєснях. Я дуже, дуууже добре пам’ятаю себе в тому.
Нещодавно побачила свої відоси з 2012 року… мати рідна… яке ж це дно… на увімкнену камеру навіть простої нашої корпоративної офісної зйомки, чи вилазок в ліс на відпочинок, я переходжу на російську.
Бо це для мене було нормою. Це мене аж в стопор загнало. Війна в мені змінила трохи ВСЕ! Але тепер це моя тема для власного дослідження.
Якби в пєснє года звучала наша мова, якби вона на рівні штепселя і тарапуньки не прирівнювалася до недалекої і селянської, я б її знала.
А схему де тарапунька, тупий, хитрий і не такий образований, як штепсель, ляпає мовою, принижуючи її своїм персонажем, це та ж схема, по якій їх шлях повторював 95 квартал. Як вони показували українців? А вуйків? Як недалеких селянських ідіотів і простаків. Сучині діти. А козаків на каблуках?! Повбивала б нахєр.
То все створює асоціативні ряди, що потім керують нашою, як нам здається, власною думкою.
Дякую долі, що вогнем і мечем висмалила з мене радянську пропаганду. Було боляче але дійшло добре.