Повернувшись з зустрічі випускників додому, я про все чесно розповіла чоловікові. Мирон зрозумів мене і відпустив. Тільки про одне попросив – не позбавляти його можливості спілкуватися з Сонечкою, яку він дуже любить. Як я могла відмовити йому в цьому після всього, що він для мене зробив?! Ми спокійно розлучилися з Мироном. Наші батьки не розуміли, чому все так сталося
Зустрілися ми з Іваном в університеті. Відразу закохалися один в одного. Весь вільний час проводили разом. Незабаром я познайомила його з своїми батьками. Він часто приходив до нас в гості. Мої мама і тато нічого не мали проти нашої дружби до тих пір, поки на останньому курсі ми не оголосили їм, що вирішили одружитися.
Мої батьки вислухали нас, а потім мені оголосили, що ніякого весілля не буде. Справа в тому, що наша сім’я була повною, так би мовити, не бідували. А ось у Івана була тільки мама, батька давно не стало. Жили вони в однокімнатній квартирі, мама Івана працювала в бібліотеці, самі розумієте, багато там не заробиш. Івану доводилося підробляти вечорами, а іноді навіть і ночами вагони розвантажував. Але мене це все не лякало, адже ми любили один одного і все б пережили разом. Але мої батьки твердили: «Не дозволимо тобі вийти заміж за бідного».
Ось так вони обізвали Івана. А потім приголомшили, що знайшли мені гідного нареченого. Сина татового компаньйона – Мирона. Мовляв, хлопець поки за кордоном на навчанні, але скоро має приїхати. Коли ми зустрілися з Іваном, я все йому розповіла. Вислухавши, він відповів, що сам всього доб’ється і доведе моїм батькам, що і без грошей можна вийти в люди.
Ми закінчили університет і Івана направили за розподілом за кілька сотень кілометрів від мене. Я хотіла поїхати з ним, але батьки сховали мій паспорт, і мені довелося залишитися вдома. Десь через місяць після його від’їзду я зрозуміла, що чекаю дитину. Але нікому не сказала про своє становище, тим більше батькам. Тут повернувся з-за кордону Мирон. Він зі своїми батьками прийшов до нас, влаштували урочисту вечерю. Мої і його батьки почали міркувати про те, що було б добре об’єднати бізнес, зігравши наше весілля. Нашої з Мироном думки вони не питали.
Посидівши з батьками, ми з Мироном пішли в мою кімнату. Там я йому розповіла, що він мені не потрібен, що люблю іншого і взагалі чекаю від нього дитину. І тут сталося щось. Мирон випалив, що нічого страшного, навпаки, нам потрібно швидше зіграти весілля, щоб батьки не запідозрили, чия це дитина! Я була приголомшена почутим. А потім додав, що я йому дуже подобаюся. І порадив не перечити батькам.
На наступний день після оглядин я прийшла до мами Івана, попросила дати мені його адресу. Вона відмовила, заявивши, щоб я не псувала її синові життя, що від мене у нього одні проблеми і виставила мене геть. Я намагалася знайти адресу Івана через знайомих, але нічого не виходило. А в цей час повним ходом йшла підготовка до весілля. І тоді я вирішила: якщо Іван сам не з’явиться до дня реєстрації шлюбу, то вийду за Мирона.
Настав день весілля. Я весь час дивилася по сторонам, все шукала очима Івана, але його не було … Я стала дружиною Мирона. Відразу після весілля ми поїхали з чоловіком за кордон. У Мирона там був укладений контракт на 10 років. Все йшло своєю чергою, я народила Сонечку. Ні мої, ні батьки Мирона не знали, що вона не його дочка. Я думала, що з часом зможу забути Івана, але Соня так на нього схожа, що не думати про нього я не могла.
Минуло 10 років, ми повернулися на батьківщину. Я намагалася не згадувати про Івана, спеціально нічого про нього не дізнавалася, боялася. Через тиждень зустріла свою однокурсницю Ірину, вона дуже зраділа і сказала, що шукала мене, так як на цих вихідних намічається зустріч випускників в кафе. Просила обов’язково бути. Я сказала, що поки не вирішила, чи зможу прийти на неї, не знаю, які у нас плани з чоловіком. Ми обмінялися номерами телефонів. Насправді я боялася побачити там Івана.
Увечері мені подзвонила Ірина і почала розповідати, хто буде на зустрічі, кого вона розшукала. Про Івана сказала, що він не прийде, він, бачте, тепер «велика шишка», і йому не до наших зустрічей. Почувши це, я вирішила, що піду на зустріч випускників. Зібралися в кафе в призначений час. З наших однокурсників не було тільки трьох, в тому числі і Івана. Багато згадували про минуле, сміялися, розповідали про себе, хто чим тепер займається. І тут мова зайшла про Івана. За словами однокурсників, він став адвокатом. Шанована, самодостатня людина. Але так і не одружився.
Вечір підійшов до кінця, почали розходитися. Я викликала таксі і чекала машину у кафе. І тут я побачила його – Івана! Я оторопіла від несподіванки. Іван впізнав мене і відразу підійшов. «Як же я за тобою скучив!», – сказав він мені.
Ми скасували виклик таксі. Іван пішов мене проводжати до будинку. Я дивилася на нього і розуміла – всі ці роки любила лише його. По дорозі Іван раптом випалив, що тепер він гідний мене і тепер ніхто не зможе дорікнути його в тому, що він бідний. А потім додав, що зараз у нього є все. І він як і раніше любить мене.
Повернувшись додому, я про все чесно розповіла чоловікові. Мирон зрозумів мене і відпустив. Тільки про одне попросив – не позбавляти його можливості спілкуватися з Сонечкою, яку він дуже любить. Як я могла відмовити йому в цьому після всього, що він для мене зробив?! Ми спокійно розлучилися з Мироном. Наші батьки не розуміли, чому все так сталося.
Я з донькою після розлучення переїхала до Івана. Мирон з донькою зустрічається, вона і далі вважає, що він її тато, я не стала їй розповідати правду. Можливо, коли-небудь, потім… Зараз я дуже щаслива і хочу сказати всім дівчатам: якщо відчуваєш, що по-справжньому любиш, не треба йти на поводу батьків, друзів та інших.
За свою любов треба боротися, адже не всім в житті дано полюбити. І не всі чоловіки такі, як мій Мирон, який все зрозумів і відпустив.