УПЦ МП – релігійний фронт гібридної війни Росії проти України
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. Вже, здається, нікого в світі не дивує брутальний неприхований цинізм, з яким Путін намагається знищити Україну. Але чи обмежується всім цим агресія Росії? Під видимою частиною айсберга – бойовими діями – криється другий, таємний фронт. Фронт ефесбешний. Бодай яким параноїком не був би Путін, вже зараз зрозуміло – у відритій війні Україну не здолати. Революція Гідності спричинилась до колосальних змін в свідомості українців. Чоловіки з Донбасу, Харкова, Одеси та Миколаєва, численних інших міст і сіл так званої «Новоросії» беруть до рук зброю, щоб захистити свій дім від кремлівських визволителів. Стріляти ж в людей, які мають духовну єдність означає ще більше об’єднувати їх. Тож сіяти розбрат серед українців – найперше завдання російських спецслужб. А сіяти розбрат, як відомо, найкраще – підриваючи віру. Сьогодні, як ніколи, є очевидним участь релігійних чинників в гібридній війні Росії проти Українського народу. Московський патріархат фактично підтримав агресію Росії проти України, визнавши правомірність анексії Криму і спрявши поширенню російських пропагандистських наклепів проти Революції Гідності та її учасників і проти сформованої внаслідок революції нової влади. В Україні ж переважна більшість єпископату УПЦ (МП) намагається маневрувати на користь Москви, що в ситуації неоголошеної, але реальної війни є морально неприпустимим і може призвести до розколу цієї церкви. У зоні АТО частина духовенства УПЦ МП відкрито підтримала терористів, а частина, в тому числі, єпископат, намагаються зберігати нейтралітет, засуджуючи при цьому допомогу своїх одновірців Збройним Силам України. Одне з бандформувань на Донбасі носить назву «Російської Православної Армії», що свідчить про готовність терористів й надалі використовувати релігійний потенціал задля збільшення кількості своїх прибічників. Водночас особлива роль Московського патріархату в поширенні та закріплення ідеології «руского міра» на теренах Української Держави видна навіть у офіційних документах (журнали засідань Священного Синоду РПЦ), де такі єпархії, як Київська, Кримська, Луганська, Чернівецька, називаються як єпархії РПЦ, не згадуючи УПЦ (МП). З формального погляду це намагання заперечити навіть той статус мінімальної автономії УПЦ МП, про який так багато говорять у самій Російській церкві. І це не дивно, коли врахувати, що серед священнослужителів та єпископату УПЦ (МП) чимало осіб, котрі мають виражено українофобські погляди, не уявляють суверенного буття Української Держави, не визнають права Українського народу на самобутній розвиток, пропагують ідеї, які становлять сутнісне наповнення імперського політичного проекту «руский мір». Дві вельми різнозначимі події в новітній історії України – Революція Гідності та російська окупація частини українських територій – стали чітким індикатором позиціювання суб’єктів конфесійного простору країни з питань стратегічного порядку. На тлі публічної активності релігійних організацій, пов’язаної з обговоренням шляхів зміцнення національної безпеки Української Держави, реалізації її національних інтересів, з’ясувалося, що найчисельніша православна інституція – Українська православна церква (МП) – демонструє неабияке неприйняття стосовно процесів національного державотворення. Риторика та діяльність керівництва УПЦ (МП), більшості єпископату цієї церкви, а також кліру вказують на перебування у силовому полі, сконструйованому російсько-імперською церковно-політичною бюрократією.
А висновки робіть самі…