Христина Коціра
– Я був “двохсотим”, а потім, коли вже сортували, став “трьохсотим”. Лікарі сказали — якби не втратив свідомість, міг би й не вижити. 30 градусів, сонце, 2 дні пролежав на полі, а оскільки я відключився, це мене врятувало.
… Перше, що він побачив, прийшовши до тями — чорні літери на білому халаті: «Гордійчук». Своє прізвище прочитав уголос, тихо та чітко. Чого воно написано на бейджі чужої жінки і хто це така?
– Так, я — Гордійчук, — озвалася незнайомка.– Ні, Гордійчук — то я. — Зібрався з останніми силами.
Хто цей чоловік із синім обличчям і купою трубок, які стирчать із понівеченої голови, в Дніпропетровській лікарні імені Мечникова не знали. Кілька годин тому пацієнту, над ліжком котрого висів аркуш із написом “Мужчина, около 40 лет. Черепно-мозговое ранение”, нейрохірурги зробили надскладну операцію.
– У перший день мені було дуже погано. – розповідає Тетяна Гордійчук – Я впала. Мене кололи. Лікар Сірко каже: подивіться, скільки в нас поранених. А вони отак лежать всюди, один біля одного, як у фільмах про війну. І в файлі напис: “Мужчина около 40 лет, черепно-мозговое ранение.” Тобто він — ніхто й ніщо. Він – номер. Він – не Гордійчук Ігор…
Він мене впізнав. Я питаю: “Що з тобою трапилося?” Я ж нічого не знала. А він мені перше, що сказав: “Я хочу знать головне”. Я кажу: “Що?” А він: “Війна йде чи ні?”.
За чотири місяці людина, яка не бачила найрідніших, мала б задавати інші питання”…
Скоро на Локальна історія найсильніша історія всього мого журналістського року. Після неї я багато плакала і багато переосмислила. Багато думала про «збіги» і долю.
Уявіть собі пораненого, який приходить до тями після операції, не пам‘ятає, хто він, а тут бачить в медсестри бейдж зі знайомим прізвищем: своїм прізвищем. І це допомагає йому згадати, хто він. Збіг, що в медсестри виявилось таке ж прізвище як і в нього? Чи доля?
Кожен побачить у цій історії своє: силу, мужність, відданість, надзвичайну працю і жагу повернутися до життя.
А для мене ця історія про Любов.
