Для країн Заходу, а особливо Німеччини та Франції, настав час усвідомити, що Мінські угоди ставлять під питання суверенітет України — і або визнати неможливість їх реалізації, або підтримати компромісні пропозиції Києва.
Про це у своєму новому аналізі справжньої суті Мінських угод пишуть фахівці Chatham House (Королівського інституту міжнародних відносин) — відомого британського аналітичного центру.
Вони нагадують, що на тлі ризиків повномасштабного російського вторгнення в Україну західні країни активізували спроби знайти політичне рішення війни на Донбасі, яка була організована Росією і триває майже вісім років. І в цьому питанні чимало лідерів Заходу покладають надії на Мінськ-2 — другі Мінські угоди, підписані в білоруській столиці після переговорів 11−12 лютого 2015 року (Комплекс заходів щодо виконання Мінського протоколу). Під час свого нещодавнього візиту до Москви президент Франції Еммануель Макрон навіть заявив, що «базою рішення [конфлікту] можуть бути лише Мінські угоди».
Проте, нагадують експерти Chatham House, 10 лютого в Берліні провалилася дев’ятигодинна зустріч у нормандському форматі, яка зібрала радників голів Франції, Німеччини, Росії та України спеціально для відродження мінського переговорного процесу.
Ця невдача не мала б нікого дивувати, констатують британські аналітики, дослідники з програми Chatham House Росія та Євразія.
«Політики та аналітики, які чіпляються за мантру „імплементації Мінських угод“, мають винести суворі уроки щодо того, чому ця угода не є дипломатичною „срібною кулею“ [ефективним способом розв’язання проблеми російської агресії]», — пишуть автори аналітичного огляду.
НВ пропонує ознайомитись з його повним перекладом.
Чому Мінськ-2 викликає такі дискусії?
Мінськ-2 претендує на те, щоб створити платформу для розв’язання проблеми війни, однак є клубком суперечливих положень, а також заплутаної і спірної послідовності дій. Текстуальна неузгодженість відображає несумісні інтерпретації того, що і як має бути досягнуто. В основі ж лежить проста проблема: Україна розглядає Мінськ-2 як відновлення свого суверенітету, але Росія бачить його як інструмент, за допомогою якого можна скалічити суверенітет України.
У цьому полягає «мінська дилема», і закладена вона в основних політичних положеннях Мінська-2 — а саме в питанні про вибори та «особливий статус». Україна стверджує, що політичному врегулюванню має передувати безпекове, оскільки вільні та чесні вибори на Донбасі можуть бути проведені лише після демілітаризації територій, контрольованих сепаратистами, та відновлення контролю України над кордоном, що означає повне виведення російських військ.
Це не просто питання тлумачення Мінська-2, оскільки зобов’язання поважати державний суверенітет та територіальну цілісність є «імперативними нормами» міжнародного публічного права — правилами, від яких неприпустимо відступати. Проте Росія наполягає на тому, що вибори мають бути проведені на окупованих територіях Донбасу до того, як Україна поверне собі контроль над кордоном, щоб забезпечити «перемогу» своїх маріонеток із «ДНР/ЛНР».
У чому полягає проблема «особливого статусу»?
Питання про «особливий статус» для «ДНР/ЛНР» є ще більш спірним, оскільки вимоги Росії – всупереч тому, як їх іноді трактують — виходять далеко за межі будь-якого притомного визначення автономії. Москва наполягає на варіанті граничної автономії та закріпленні її в Конституції України — а це означає, що після формальної реінтеграції до складу України ці «міні-держави» будуть, по суті, незалежними від Києва.
Це спричинило б інтеграцію російського впливу в політичну систему України, поставивши під загрозу суверенітет України зсередини. Такий порядок денний викладено у злитих у мережу електронних листах Владислава Суркова — натхненника донбаського сепаратизму, який також заявляв, що після такого врегулювання закони України на Донбасі не матимуть сили. Немає жодних сумнівів у тому, що мета Росії — знищення України як суверенної країни.
Не дивно що «особливий статус» — це потенційно вибухонебезпечне питання в Україні, і деякі прихильники компромісу оминають його мовчанкою. Переважна більшість українців відкидають цю концепцію, оскільки побоюються, що Росія скористається нею для подальшої дестабілізації країни. Через міжнародний тиск лідери України періодично неохоче сигналізують про готовність погодитися на «особливий статус», але потім лише стикаються з внутрішньою опозицією.
Україна пропонує включити «ДНР/ЛНР» [мають на увазі ОРДЛО — прим.ред.] у загальнонаціональну програму децентралізації, що дозволило б цим регіонам отримати нові повноваження — але в цьому немає нічого подібного до максималістської форми передачі повноважень, якої добивається Росія, або закріпленого в Конституції «особливого статусу». Натомість ОРДЛО були б підпорядковані владі в Києві, яка визначає внутрішню та зовнішню політику України. Для Росії це неприйнятно.
Чому реалізація Мінська-2 є настільки проблематичною?
На відміну від Росії, чия позиція щодо Мінська-2 не змінилася з 2015 року, Україна виявляє гнучкість. Президент Володимир Зеленський прийшов до влади у 2019 році з обіцянкою врегулювати конфлікт і підкреслено уникав називати Росію агресором, натомість зосередившись на гуманітарних питаннях і прагнучи компромісу скрізь, де це можливо.
Але незабаром і він зіткнувся з тією ж непереборною перешкодою: без контролю над кордоном та територією України неможливо досягти політичного врегулювання, яке зберегло б суверенітет України.
З 2015 року західні політики безнадійно намагалися примирити позиції Росії та України, а «формула Штайнмаєра» стала найвідомішою спробою досягти недосяжного. Прихильники компромісу стверджують, що їхня номінальна мета — захист суверенітету України, а імплементація Мінських угод — засіб для досягнення цієї мети. Але вони також зазначають, що реалізація цього підходу передбачає «особливий статус» для «ДНР/ЛНР» — уникаючи конкретних деталей, але припускаючи відхід від позиції Росії.
Твердження, що Україна має «проковтнути» недеталізовану форму «особливого статусу», побічно приймає той факт, що російська агресія отримає винагороду, ігнорує українську громадську думку, ставить під загрозу політичну стабільність в Україні та підриває український суверенітет. Це політичний безлад.
Які ще питання потребують вирішення?
Існують й інші проблеми, щодо яких деякі прибічники «імплементації Мінська» заплющують очі на дії Москви. З 2014 року Росія неухильно інтегрує окупований Донбас у свій власний правовий, економічний та політичний устрій, що робить перспективу відновлення контролю України над регіоном дедалі більш суперечливою.
Найразючішим прикладом таких заходів є «паспортизація»: Росія видала понад 720 тис. паспортів мешканцям «ДНР/ЛНР», фактично перетворивши громадян України на громадян Росії та грубо порушивши міжнародне право.
Повзуча виборча окупація. Як Кремль намагається політично інтегрувати ОРДЛО
Паспортизація полегшує Росії екстериторіальне управління Донбасом, забезпечуючи постійний вплив РФ на сепаратистські території без прямої анексії. Це також може бути використано як привід для виправдання повномасштабного військового втручання Росії з метою «захисту своїх громадян».
Західні уряди — особливо Франція та Німеччина як учасниці нормандського формату — мають зробити два висновки.
По-перше, коли йдеться про «імплементацію Мінська», імперативом має бути ясність. Фундаментальні розбіжності щодо суверенітету в Мінську-2 неможливо оминути. Україна або суверенна, або ні. Третього не дано.
Другий висновок випливає з першого. Підтримка суверенітету України за визначенням означає підтримку київської інтерпретації Мінська-2 і спричиняє затяжне протистояння з Росією. Це продовжуватиметься доти, доки Росія не прийме Україну як свого суверенного сусіда. Йти до цього ще багато років, і було б наївно або лицемірно припускати, що Мінськ-2 може бути засобом досягнення такої мети.
Це неприємні уроки, але якщо західні уряди врешті-решт не засвоять їх, вони ризикують стати співучасниками спроб Росії перетворити Україну на васальну державу, що ще більше дестабілізує Україну і завдасть непоправної шкоди їхнім власним інтересам та репутації.
Джерело:lampa-news.com