Боляче! Як же боляче. Неможливо дихати.
Молодий чоловік відчув гострий біль в грудях й ледь дійшов до лавочки у сквері. Біль не вгамовувався, а гаряче пронизував тіло. В очах темніло, а кожний подих давався з невимовною важкістю. Чоловік вже не чув крики людей та сирени швидкої допомоги.
Світло. Звідки воно? Таке м’яке і тепле. Де я? Болю немає. Та й тіло таке невагоме.
Чоловік ледь привідкрив очі й побачив густий туман, з якого виходить собака. Це була його вівчарка, яка ступала великими лапами у його сторону. Це був Грей.
– Здрастуй, господарю.
– Як ти мене знайшов, і як можеш розмовляти зі мною? Це сон?
– Тут всі розуміють один одного і це не сон. Зараз ти прощаєшся з життям, а я помер давно. Ще на тій дорозі, де ти мене викинув з машини.
Цю подію чоловік намагався забути. Але кожної ночі така болюча зрада була пеленою на його очах.
– Ти навіть не забув. Я теж пам’ятаю, як ти був злий на мене старого, закинув мене у багажник й вивіз за місто. Як залишив мене на дорозі й поїхав, не озирнувшись? Я ж сам не хотів бути старим. Це природа, а ти не прийняв мене немічним, а вирішив викинути зі свого життя.
Пес важко зітхнув і ліг.
– Я думав, що тебе хтось підбере!
– Не бреши самому собі, Господар! Ти так довго виправдовував свій вчинок, але сам розумів, що залишив мене помирати. Я надіявся, що ти прийдеш за мною. Йшов тобі довго у слід, але мої хворі лапи підвели мене.
Я вірив тобі та любив так, як можуть любити тільки собаки! І дуже хвилювався, як ти там один, без мене!
Я з дня в день метався дорогою голодний та покинутий. Я так хотів померти у тебе на колінах, але останній мій подих почула тільки холодна калюжа.
Насправді, тут таких багато: викинутих за непотрібністю, замерзлих на порожніх дачах, заморених голодом, убитих заради забави. Але люди забувають, що у житті за все треба заплатити.
– Прости мене, Грею! Я не хотів робити тобі боляче!
Старий пес важко підійшов до людини.
– Я вже давно тобі пробачив мою смерть. Попри все, я тебе досі люблю. Тобі ще занадто рано помирати. Плач! Твої сльози – твоє спокутування.
– Прощавай.
Лікарі не одну годину боролися за життя молодого чоловіка. Але усі зусилля були марними, о 18.30 лікарі зафіксували смерть.
Раптово медсестра побачила сльозу на щоці у чоловіка.
– Адреналін в серці
– Дефібрилятор
– Розряд
– Ще розряд
Рівна лінія на екрані монітора здригнулася і вигнулась слабкою, але таки життєствердною дугою.
Через місяць чоловік повернувся вже до звичного життя. Йдучи додому з роботи, він натрапив на маленького брудного щеняти.
– Привіт малий! Ти чий?
Оченята собаки були такими милими та добрими, що чоловік забрав його з собою.
Старий пес, оточений легким білим туманом, поклав голову на лапи, стомлено зітхнув. Він врятував в людині Людину!
Дуже повчальна розповідь, чи не так?
Джерело:acmeno.com