РОЗДУМИ… Не нарікайте! В нас чудова, прекрасна та дуже весела країна. Найкраща у світі! Стільки всього є в нас, чого немає в інших землях! Просто викиньте к чортам собачим телевізора, увімкніть розум (кнопка знаходиться на лобній кістці черепної порожнини, вмикається натисканням вказівного пальця, або притисканням з розбігу до стіни).
Ми анітрохи не бідна країна. От нікудою та ніяк! Згідно Форбса, чи як воно там той статистичний рейтинг заможності називається, Україна спроможна утримувати дев`ятьох, зареєстрованих офіційно, долярових мільярдерів( і ще кілька таємних), біля півтисячі офіційних долярових мільйонерів (а тих, що працюють мільйонерами без трудової книжки неможливо підрахувати).
Чим більше крику здіймається про зубожіння народу, тим більше дорогих авто з`являється на наших дорогах і ще більше будується елітної нерухомості в паркових та заповідних зонах.
І з ковідними зонами в нас теж все суперово. Вони вмикаються, як світлофор: червона, жовта, зелена. Залежно від руху коштів у курортних напрямках. В нас, взагалі, із усіма зонами все прекрасно аж настільки, що не віриться. Але я не про те, не про зони. Я про красу.
Їде, значить, днями мій малий ( котрий зовсім не малий) із Варшави до Файного міста. Автобус такий, що наче мав би бути комфортним, як на вартість квитка, але відчуття таке, що перед тим, як стати рейсовим він брав участь у перегонах по бездоріжжю десь у Бескидах, або ним перевозили велику рогату худобу.
Через пів години підозра про перевезення худоби підтверджується. Пасажири масово дістають пляхани «Zubrovkу» і закуску, котра за веселими розмовами та щирими вітаннями із після-післязавтрашнім Богоявленням, виявляється зайвою.
Але, нічого: людей мало, кондишн працює, водії ввічливі, на заправці пропонують всім каву.
Тільки нудно ж їхати. Мережа, чим ближче автобус доїжджає до Рава-Руського митного меридіану, слабшає, потім на самому меридіані геть зникає. Польський кордон проходять за 15 хв. Незважаючи на те, що стражі граничні просять водія провітрити салон перед тим, як мають зайти. Один страж, навіть, жартує, що тут не ПРЛ-тести треба перевіряти, а рівень проміле.
Далі автобус проїжджає вже до нашої гілки митного меридіану. Поки водій збирає паспорти і все таке, мій малий міняє польську сімку в телефоні на картку нашого рідного зоряного оператора.
Враження таке, що супутник, який її обслуговує в даний момент знаходиться десь у сузір`ї Андромеди, а мережа 4G прикріплена до тих самих глибин, що і звичайна фізіологічна точка G.
Автобус тримають на нашому боці митного Рава-Руського меридіану шість годин. Пасажири встигають виспатись, сходити відлити «Zubrovku» і збігати до генделика дютіфрі затаритися «Різдвяним» і «Золотим полем».
Пасажири вітають одне одного з перетином кордону, неврученням повістки до військкомату та післязавтрашнім Богоявленням. Закуска, перевезена через кордон в теплому автобусі, так і залишається незайманою.
Мій малий чується некомфортно. Через невживання напоїв, звинувачення пасажирів, що він їх не поважає та відсутність мобільного зв`язку. І готується до кількагодинного нудьгування методом сну.
Наївний. Не розуміє, що зона покриття — це питання не фізики й астронавтики. В Україні – це суто ділова зона. Тут бізнес не змовкає ні вдень, ні вночі. Незважаючи на жодні топографічні, ландшафтні та метеорологічні умови. Мобільне покриття нашої зони – мобільне завжди. Але, не для всіх.
О 4.32 ранко-ночі мій малий отримав смс про те, що шляхом відбору випадкових чисел у номерах ще більш випадкових абонентів випадково обраної мобільної мережі, він став переможцем лотереї від св. Миколая «Зоряний олень». А відповідно – власником нової «Тесли», яка вже очікує його неподалік в гаражі. Єдине, що від нього потрібно – сплатити податок і держмито на картку, яку дасть оператор і зробити це можна прямо зараз.
Судячи із синхронного пілікання мобільних та раптової тиші в салоні, аналогічні смс отримали всі пасажири автобуса.
Втішились неймовірно, привітали одне одного, випили за металевого коня та успіх в житті. Сплачувати не поспішали, бо через високий вміст проміле в крові та повітрі, та дивний текст самої смс, де не вказали в якій валюті переказувати кошти, випили ще й за Ілона Маска, щоб йому добре велося.
Закуска так і не втратила цноти, тому водій попросив її негайно викинути. Двоє чоловіків, які зібралися це зробити, дорогою до смітника посперечались в ручному режимі: є в Теслі автопілот, чи немає.
Коли вони вже готові були перевести рукопашну дискусію на рівень зимової ґуми в копняках, наші прикордонники дали відмашку на виїзд, тож водієві довелося обидвом сперечальникам про технічні характеристики Тесли, пригрозити надавати монтировкою по задніх бамперах. Рушили.
О 5 ранку з`явилися сякі-такі позначки наближення зіркового супутника до Високого Замку ві Львові. Мій малий вже хотів відправити мені смайлика, що він в Україні, все добре і він поволі наближається додомцю.
Але о 5.02 він отримав смс-повідомлення про те, що він – не просто так собі мій малий, а найсправжнісінький принц крові, що підтверджено тестами ДНК. Виявляється він є рідним сином нещодавно померлого від затяжної вазектомії бездітного короля держави Буркіна-Фасоль.
Судячи з активного блимання смартфонів, в автобусі їхало щонайменше ще 20 спадкоємців і вони активно гуглили державу на політичній мапі світу.
Не встигнувши відгукнутись на смс про королівську спадщину, о 5.10 мій малий почав отримувати пропозиції з кредитування малого, середнього та великого бізнесу. О 5.30 рекомендації з виведення коштів з тіні в офшори і навпаки.
З 6.15 ранку почали надходити пропозиції купити нерухомість на рухомих «заповідних» землях «Грибовицьке плато» та «Малашівський рай». Близько 7 ранку, коли автобус вже доїжджав до Файного міста, пролунав дзвінок з незнайомого номера і приємний жіночий голос запропонував моєму малому взяти в кредит МВФ і віддати його Україні в якості гуманітарної допомоги. Теж, ясна річ, на картковий рахунок.
О 7.15 автобус зупинився біля автовокзалу Тернопіль. Мій малий полегшено зітхнув, закинув торбу на плечі й пішки почалпаав додому. Поки він годину йшов вулицями рідного міста, смс та дзвінки не припинялися. Тільки тепер моєму дитю пропонували: кредит до зарплати, кредит під час зарплати, кредит після неї та кредит просто в якості кредиту. Коли дитьо вже сиділо на кухні і смачно наминало супчик із білих грибочків (дякуємо Оксана Гуда!!!), знову затренделенькав телефон і хтось невдалим підлітковим голосом заволав:
— Тату! Я в поліції! Тату, мене посадять!.
Мій малий спочатку хотів засміятись, але потім (детектив-криміналіст же ж!) подумав, що це дія грибів. Тому перепитав: — Що???!!! Погано-зімітований голос підлітка повідомив:
-Тату! Я збив дівчинку! На переході! Ось на тобі,поговори зі слідаком!
Приємний прокурений чоловічий голос з акцентом на прогалину в металевій фіксі в передніх зубах повідомив, що він є слідчим поліції Намахайлівського райвідділу дуже внутрішніх справ. А син мого малого скоїв ДТП з летальними наслідками. Але все можна вирішити. Він дає номер картки – малий перекидає на неї 20 000 грн. І все – його сина випустять і ніхто нікого не знайде і нічого не доведе.
Малий завис на мить, якої мені вистачило, щоб вихопити в нього смартфона і нервово-істеричним голосом заволати:
— Пане слідчий! Чуєте? Ви мене чуєте? Ми всьо зробимо! Всьо як скажете, так і зробимо! Але ми напамнять номера картки не знаємо, то вишлемо вам її фотографію. Ага! З обох боків же ж! Щоб тих три цифри було видно.
На тому боці настала тиша, малий вилупив на мене очі.
— Цс-с-с! — кажу йому. — Харашо, — говорить нам слідчий. Але чому фото? — На оцей номер? – питаю я. — Так, — невпевнено відповідає слідчий. — Не кладіть трубку!!!! – кричу я. – І дитину не бийте! Воно й так нещасне!
— Та нічого не нещасне! – заперечує мені слідчий. – Нормальний пацан. Наляканий трохи, ну то буває зі всіма… — Не зі всіма, пане слідчий! Він у нас не то шо, недорозвинений, він ще й не зачатий, розумієте? А ми обоє — інваліди! Сліпо-наглухо-тупі!
Поки на тому кінці панує аналіз почутого, я хутенько дістаю із коробки з нашими родинними скарбами одну річ і роблю фотки, тут же відсилаючи їх слідчому. І вже спокійним врівноваженим голосом кажу: — Вас вітає кіберполіція, у нас акція: «Збільш свій термін удвічі!». Дякую за участь!
— Пі-пі-пі…
Мій малий дивиться на мене і регоче: — Ну, ти можеш не приколюватись? Де ти бачила такого тупого слідчого? Я тут же пригадала друга дитинства, який став опером, Колю і сказала малому, що оце ось — ще далеко не тупість. Це так, просто робота така в людини на зоні. А ось Коля…
— Що Коля?
— Він би точно зумів затримати сперматозоїда, який збив на пішохідному переході дівчинку, перебуваючи за кермом тої «Тесли», яку ти виграв в лотерею «Зоряний олень». І склав би на нього знаєш що? «Про то кол»! Ну, ми посміялися, звичайно. Але потім мій малий, котрий зовсім не малий, сказав, що живемо ми з вами у прекрасній і чудовій країні. Попри весь пи@дець, який тут відбувається.
І за неї потрібно боротися так, щоб передавати дітям і внукам у спадок незалежну державу Україна, а не боротьбу за неї.
— Раптом що, мам, я – в арту. Ну, ти ж в курсі? Мама в курсі…
Дзвінка Торохтушко
фото нашого сімейного раритету)))
Любов Бурак
