Категорія: СВІТ

В процессе борьбы Московского патриархата против Константинопольского из-за предоставления автокефалии Киеву выяснилось, что Русская православная церковь сама не имеет автономного статуса.

Об этом рассказал российский публицист Александр Невзоров в эфире телеканала ATR.

«Как это получилось, я подозреваю, что [патриарх Кирилл] Гундяев и сам не знал этого пикантного факта и теперь скандалище уже будет не удержать в берегах и русле. Потому что да, действительно, Константинополь в свое время не предоставлял России право называться патриархией. Он как-то тихо с этим смирился, поскольку были сложные времена. И вот эта важнейшая формальность не была выполнена», – пояснил публицист.

Невзоров отметил, что этот факт всплыл на фоне претензий Москвы на контроль над украинской церковью. «Создалась совершенно дикая ситуация, когда в коммунальной квартире на общей сходке жильцов тот, кто орал громче всех, требуя запретить посещать туалеты и вывернуть кому-то лампочки, вдруг, как выяснилось, сам не имеет в этой квартире никакой прописки», – подчеркнул он.

По мнению публициста, новые факты разворачивают ситуацию в обратную сторону. «Сейчас по факту Русская православная церковь, РПЦ, находится в весьма и весьма скандальной ситуации, когда вдруг выясняется, что Украинская митрополия гораздо старше. И что РПЦшным деятелям, а также всем воцерковленышам, верующим придется не только каким-то образом примириться с тем, что в Украине церковь более авторитетная, древняя, старшая и полномочная, но и еще выстраивать с ней отношения не сверху, а снизу», – подытожил Невзоров.

19 апреля Верховная Рада Украины проголосовала за постановление об обращении президента к вселенскому патриарху Варфоломею с просьбой предоставить томос об автокефалии православной церкви в Украине. 22 апреля президент Петр Порошенко сообщил, что Вселенский патриархат приступил к рассмотрению этого вопроса.

2 сентября Архиерейский собор принял решение, что Константинопольский патриархат может предоставлять автокефалию без согласований с другими церквями.

7 сентября в рамках подготовки к предоставлению автокефалии православной церкви в Украине Вселенский патриархат назначил своими экзархами в Киеве архиепископа Даниила Памфилийского из США и епископа Илариона Эдмонтонского из Канады. Действия константинопольского патриарха Варфоломея по назначению представителей в Украине в РПЦ расценили как «грубое вторжение» на свою каноническую территорию и пообещали, что они «не останутся без ответа».

14 сентября на внеочередном заседании Синод Русской православной церкви принял решение прекратить участие РПЦ в структурах, связанных с Константинопольским патриархатом. Синод также решил приостановить совместное служение представителей РПЦ с иерархами Константинопольского патриархата и запретить во время богослужений упоминание Вселенского патриарха Варфоломея.

17 сентября экзархи в Киеве подтвердили, что процесс предоставления автокефалии православной церкви в Украине начался. 25 сентября УПЦ МП по итогам заседания Синода церкви потребовала, чтобы назначенные Вселенским патриархатом экзархи покинули Украину.

Иерарх Константинопольского патриархата архиепископ Телмисский Иов (Геча) заявил, что УПЦ МП не имеет права требовать, чтобы экзархи Вселенского патриархата покинули Украину, поскольку «не является самостоятельной единицей в ведении диалога».

Источник: mikroskop.net.ua

Ватикан підтримав надання автокефалії Українській православній церкві.

В рамках 73-ї сесії ГА ООН Міністр закордонних справ України Павло Клімкін зустрівся з Секретарем з міждержавних відносин Святого Престолу Полом Річардом Галлахером.

Про це повідомляє ТСН, із посиланням на прес-службу МЗС.

“Відбувся обмін думками щодо процесу надання автокефалії Українській православній церкві. Святий Престол поважає рішення українського народу щодо створення єдиної помісної церкви”, – йдеться в повідомленні.

“Українською стороною наголошено, що Томос, як перший крок до нової церкви, стане актом глибокої історичної справедливості та передвісником миру, єдності та гармонії, зміцнення конституційного принципу свободи віросповідань та захисту прав і свобод українського народу. Цей процес вже розпочався і повернення до “status quo” є неможливим. Підтримка Святого Престолу та чітка позиція щодо надання Томосу є важливим кроком для посилення міжрелігійного діалогу”, – зауважили в дипломатичному відомстві.

Святий Престол або Апостольський Престол — офіційна збірна назва папи Римського і Римської курії.

Джерело

Комітет із закордонних відносин Сенату США затвердив резолюцію, в якій Голодомор 1932-1933 рр. визнається геноцидом українського народу

Комітет із закордонних відносин Сенату США затвердив та рекомендував до схвалення верхньою палатою американського парламенту резолюцію, в якій Голодомор 1932-1933 рр. визнається геноцидом українського народу.

Проект резолюції засуджує систематичні порушення прав людини, у тому числі права на самовизначення та свободу слова, вчинені радянським урядом проти українського народу.

Висловлюються найглибші співчуття жертвам, тим, хто пережив Голодомор, та їхнім родинам.

Також міститься заклик до розповсюдження інформації з метою підвищення обізнаності у світі про штучну природу цієї трагедії.

Резолюція, співавторами якої виступили понад два десятки сенаторів, була представлена 14 березня ц.р. групою сенаторів від Республіканської та Демократичної партій на чолі зі співголовами групи дружби з Україною у Сенаті США Робертом Портманом та Річардом Дурбіним.
***

Голодомор 1932—1933 рр. в Україні

Найжорстокішим злочином комуністичного режиму проти українського народу був голодомор 1932—1933 рр. Ця спланована проти українського селянства акція мала ліквідувати основу української нації і національного відродження, зруйнувати незалежні господарства, унеможливити протистояння радянській владі. «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян знищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями», — писав американський професор Р. Конквест.

Аналіз тодішніх подій переконливо свідчить, що в українському селі мали місце всі елементи політики геноциду. Такого висновку дійшли і члени Міжнародної комісії з розслідування голоду в Україні, яка працювала д 1988—1990 рр. Геноцидом українського народу визнали голодомор 1932—1933 рр. Верховна Рада України, а також понад півтора десятка країн світу. Низка зарубіжних парламентів готують таке визнання.

Головною причиною голодомору 1932—1933 рр. була цілеспрямована злочинна політика більшовицького керівництва. Адже сам Сталін визнавав, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував урожай 1931 р. Інакше кажучи, харчів не бракувало. Проте держава цілеспрямовано конфісковувала більшу їх частину, в т. ч. зерно, яке призначалося для насіннєвого, страхового і фуражного фондів, ігноруючи заклики і попередження українських представників з місць. Це прирекло мільйони людей на смерть від голоду, який неможливо назвати інакше, як штучний. Спроби протидіяти насильству жорстоко придушувалися. Вище партійно-державне керівництво Української СРР, зокрема генеральний секретар КП(б)У С. Косіор, голова ВУЦВК Г. Петровський, голова Раднаркому України В. Чубар, не знайшло в собі політичної волі та особистої мужності протистояти диктату Й. Сталіна, фактично ставши слухняним знаряддям у його руках.

Голод, що поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на поч. 1933 р. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17. Середня тривалість життя українців у 1933 р. у чоловіків становила 7,3 року, а в жінок — 10,9 року.

Залишившись без хліба, селяни їли мишей, щурів та-горобців, кісткову муку і кору дерев. Відбувалися численні випадки канібалізму (лише офіційно за фактом канібалізму 1933 р. в Україні було зареєстровано 2 тис. кримінальних справ). Конфіскації збіжжя тривали, незважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. За вказівкою московських емісарів В. Молотова, Л. Каґановича, П. Постишева, які керували хлібозаготівлею в Україні, коли хліба не було, забирали сухарі, картоплю, сало, соління, тобто всі запаси їжі.

Траплялися випадки, коли вилучали навіть шкіряні речі, щоб їх не варили та не їли. Купи зерна та картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, нерідко гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанови «Про охорони соціалістичної власності», за якою за крадіжку колгоспного майна вводилася «вища міра соціалістичного захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі на термія не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей. Не дивно, що сучасники називали цю постанову «законом про п’ять колосків».

Намагаючись врятуватися, тисячі селян, незважаючи на те, що шляхи, які вели до міста, були блоковані, все ж пробивалися туди в надії купити хліба. Однак сільським жителям продавати хліб заборонялося. Не знайшовши порятунку в місті, вони вмирали там просто на вулицях. У Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Києві, інших містах померлих від голоду кожного ранку збирали і вивозили до братських могил.

Аби позбавити селян можливості дістати щось для харчування, їм не дозволялося також найматися самостійно на роботу на промислові підприємства, переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з нею, як і з Білоруссю, а тим більше з Румунією та Польщею, стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України.

Трагічною була доля селянських дітей, котрим випало відчути на собі пекло Голодомору. «Була весна 1933 р., — згадує один із очевидців, — білим цвітом цвіли вишні, яблуні, були погожі весняні теплі дні, але сільські діти не бігали, не гралися, а сиділи попід тинами з попухлими ногами, складеними в калачик. У той час у кожному класі сільської школи висів лозунг: «Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство!»

Рятуючи дітей від голодної смерті, окремі батьки будь-якою ціною везли їх до міста і залишали в установах, лікарнях, просто на вулицях. «Хто не мав іншого рятунку, — згадує Р. Дзюбіна, яка під час Голодомору проживала на Київщині, — виходили до поїзда і під час руху закидали своїх дітей до вантажних вагонів, надіючись на те, що їх десь хтось зніме і таким чином дитина виживе». Лише у Вінниці, згідно з офіційними даними, міліція підібрала за перші дні травня 1933 р. 20 підкинутих немовлят. За той самий час в інших дев’яти населених пунктах знайдено ще 304. А скільки їх було загалом по Україні?!

Тисячі дітей-сиріт, як свідчать документи, бродили поодинці та групами по селах, дехто помирав на дорозі, інші добиралися до міст, залізничних станцій, просили милостиню, вчиняли дрібні крадіжки. Наприкінці червня 1933 р. на станції Козятин міліція затримала 307, а-в липні — 1340 голодних безпритульних дітей. Таке саме становище склалося у Жмеринці, Вапнярці, інших великих і малих залізничних станціях. Чимало з цих дітей помирало. Зокрема, на початку червня 1933 р. на тій самій станції Козятин знайдено 15 померлих від голоду дітей.

Допомогу голодуючим намагалися надати західні українці. Зокрема, вони пускали плоти з харчами Збручем і Бугом. Польські прикордонники, знаючи про Голодомор, дивилися на це крізь пальці. Проте на протилежному березі радянські прикордонники стріляли в українців, які намагалися підхопити ті плоти.

Загалом у 1932—1933 рр. в Україні загинуло від 7 до 10 млн. осіб. Особливо болісно лихо відобразилося на дітях: у багатьох селах після голоду закривалися школи — їх більше нікому було відвідувати. Тим самим підривалася етнічна основа становлення української нації — село, знищувався прошарок, від якого залежали процвітання суспільства, здатність його до розвитку.

Трагедію українського села Й. Сталін та його оточення сприймали як чергову перемогу комуністичної ідеї. Так, один із соратників «вождя народів» М. Хатаєвич, обраний наприкін. 1932 р. членом політбюро, другим секретарем ЦК КП(б)У, з гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.

Демографічна катастрофа посіяла в душах мільйонів людей фізіологічне почуття страху, необоротно вплинула на генофонд нації. (Згідно з Указом Президента України, починаючи з 2000 р. у четверту суботу листопада в нашій державі щорічно відзначається День пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій.)

Джерело:merezha.co

Жінка з Тернопільщини продала корови, свині та коня, щоб зібрати гроші для поїздки на заробітки в Італію

Не всім заробітчанам живеться «солодко». Однією з таких була наша сьогоднішня героїня Марта.

Коли саме Ви поїхали на заробітки та що Вас до цього спонукало?

– Це було в далекому 2005 році. Тоді, після смepті чоловіка, я перестала бачити сенс життя. Був такий період, коли й сама хотіла помepти, аби тільки не залишатися сам на сам з думками і тим горем. Проте якось тримали діти, хоч і пороз’їжджалися по світі, допомагали сусіди.

Я майже півроку ходила, як у воду опущена, навіть не могла знайти собі місця. Тоді одна знайома запропонувала поїхати з нею на заробітки в Італію. А що робити? Я погодилася, аби тільки не сидіти в чотирьох стінах.

Знайома знайшла людину, яка виготовила нам «липові» документи та пообіцяла влаштувати там на роботу й перевезти через кордон. Проте за усе довелося заплатити аж півтори тисячі євро.

На той час це були великі гроші. Щоб їх зібрати, я продала корови, свині, коня та дрібну птицю і ще й була змушена позичити частину. Проте є жінки/дівчата, які зичать усю суму, а потім ще й віддають з процентами, тому мені, можна сказати, пощастило.

– Не боялися віддавати таку суму невідомій людині?

– Боялася, а чому ж ні? Проте чоловік взяв частину за оформлення документів, все інше ми віддали безпосередньо перед поїздкою.

– Як тривала сама поїздка?

– Нас, людей 15, посадили у бус і повезли. Попередили зразу, аби не брали багато одягу. Перед кордоном кожному вручили дозволений максимум сигаpет та алкoгoлю – так перевізники заробляють додатково.

На самому кордоні довелося заплатити митникам по 5-10 євро, аби нас не сильно перевіряли та не прискіпувалися до документів, а там, після печатки у паспорті – довгоочікувана свобода й нове життя… як воно здавалося на перший погляд.

– Чому тільки здавалося?

– Бо насправді все зовсім не так, як здається. Може хтось і потрапляє в гарні умови, до гарних роботодавців, проте це лише одиниці, винятки з правил.

– Куди потрапили Ви?

– Спочатку нас поселили у двокімнатну квартиру. Ви хоч уявляєте собі – чоловіки та жінки, 15 людей, у двокімнатній квартирі. З роботою було трохи проблематично. Спочатку «розіпхали» тих, у кого майже ідеальне здоров’я та хто може важко працювати фізично (хоча дивуюся, куди вже важче?). Інших працевлаштували десь через тиждень.

Я потрапила до чоловіка, за яким потрібно доглядати. Ха, звична справа, подумаєте ви. Можливо, проте він не лише був хворим фізично, але й частково пcихiчно. Деколи міг насварити, обмaтюкaти, штовхнути, пробував і вдapити, але, на щастя, вдавалося втекти в ті моменти. Так я вiдмyчилася сім років, доки він не помep.

– Не пробували піти на іншу роботу?

– Куди? Заробітчани тут мають суворо визначені місця. Перейти можна тільки тоді, коли людина поїхала з місця, або коли ти сам собі знайшов клієнта. Всі інші варіації майже неможливі.

До того ж, в мене був настільки сильно завантажений роботою день, що шукати нове місце я не мала як і коли.

– Скільки Вам платили і скільки годин на день Ви працювали?

– Це навіть смішно і стpaшно згадувати. З сином того чоловіка ми домовилися на восьмигодинний робочий день з одним вихідним на тиждень. Проте я допустила суттєву помилку, яка перетворила сім років мого життя на пeклo. Я погодилася жити в домі того чоловіка.

Тоді я була необізнана, частково залякана. Коли я почула, що за квартиру треба платити майже половину місячної зарплати, то думала, що то дуже багато і, що вже краще ті гроші зекономити. Проте таке рішення перетворило мене на paба. День у день від самого ранку і до світанку, без вихідних та вільного часу я працювала на пана (бо по-іншому його не назвеш).

От тільки, як тепер каже молодь, «прикол» у тому, що платили мені за вісім годин шість днів на тиждень, весь інший час я працювала безкоштовно. Будь-які спроби поговорити про підвищення зарплати закінчувалися сваркою та нагадуванням, що я живу в їх домі.

Хоч так і не можна казати, але я була дуже рада, коли той чоловік пoмep і в моїх послугах сім’я більше не потребувала. Я ніби вирвалася з клітки. Навіть легше було дихати.

– Знайшли іншу роботу?

– Так. Проте шукала виключно на окремо домовлені години. Взяла кілька будинків на прибирання та готування їжі. А на оренду квартири грошей я вже не жаліла.

Знаєте, лише через сім років після життя в Мілані я його побачила вперше. Яке це красиве місто, ви навіть не уявляєте, скільки там всього гарного, незвичного, неймовірного! Це божественне місто!

Тоді я поклялася собі, що більше ніколи не житиму в домі з паном і не працюватиму більш ніж вісім годин на добу. А для чого? Мої діти влаштовані й теж живуть в Європі, в Україні у мене вже немає дому – я всюди і від усіх вільна.

– Як Ваше життя влаштоване зараз?

– Прекрасно! Я живу в Італії законно, маю роботу, яка мене не сильно обтяжує, проте дозволяє непогано заробити. У вільний час я відпочиваю, подорожую, гостюю у дітей. Я заслужила це життя і абсолютно ним задоволена.

Джерело:intermarium.com.ua

Хто не був в Європі, остерігайтеся туaлетів, не для наших людей вони! Якось в Штутгарті у мене виникла потреба сходити “по маленькому” в вуличний громадський біoтуaлeт.

Одномісна кабінка, дуже акуратна, блискуча, чиста, нашпигована датчиками і управляється комп’ютером. Кидаєш в проріз дверей монетку 2 євро, двері автоматично відкриваються, вмикається світло, заходиш, двері зачиняються. Клаустрофобією я не стрaждaю, але через те, що все життя займаюся електронікою і комп’ютерними програмами, трохи напружує. Ну зробив я свої справи, потрібно виходити, а кнопки для відкриття дверей ніякої немає. Інструкцій теж. Що, тyпий чи, інструкцію з користування “нужником” тобі писати?

Включаю свою логіку, як німці могли написати програму управління, зайшов — підняв кришку унiтазу, злив воду, закрив кришку. Може датчик який заїло? Повторюю процес. Двері не відкриваються. Може на кришку сісти треба, потім встати, потім злив води? Повторюю процедуру. Двері не відкриваються. Так. Що забув? Може руки помити? Ще раз повторюю процес спочатку. Підношу руки до крана, датчик спрацьовує, вода тече, потім автоматично вимикається, в надії і з сумом дивлюся на двері — не відкриваються.

Перспектива ночувати в крутому німецькому туaлеті мене не надихнула. Кричу своєму товаришеві, що залишився зовні (везунчик): “Женя, ця зараза мене не випускає!”

Він намагається дати хабар туaлету, засовуючи монетку в проріз.

Автомат не реагує, не бере, і все. На стусани й удaри теж не реагує. Женя кричить: “Тримайся, зараз поліцію викличу!” Просто з нудьги, повторюю процедуру, вмиваю руки, включаю фен, фен вимикається і… двері відкриваються!.

Потім десь прочитав історію, як чувак в такий же наворочений туалет у Франції ходив. Заплативши необхідні кошти, наш співвітчизник не міг і припустити, що все всередині кабінки є стерильно чистим, а тому, як і належить охайному гомо сапієнсу, заліз ногами на унiтаз… У комп’ютерних мізках туaлету нестикування: датчик підлоги відімкнений, значить, людина вийшла, вода не злита, щось не так, включив дезінфекцію. Бідолага на горщику сидить, свої справи робить, а тут світло вимкнулося, і на нього душ з дезінфікуючого розчину як лине!

Він з унiтазу зістрибнув, комп’ютер взагалі заклинило: двері закриті, а людина з’явилася?! І завис, попередньо включивши сушку струменями гарячого повітря… Кілька годин рятувaльники різaли вандалостійкі двері автогеном, витягуючи збoжевoлілoгo бідолаху з чіпких лап паризького туaлету. Так що я ще легко відбувся.

Джерело:intermarium.com.ua

Людмила Миколаївна

Хтож нас після цього поважатиме, коли ми видаємо людей,що приїхали захищати Україну від ворога?!

І тому гіркі слова Анатолія, але правдиві!

Толь Толич Пашинин приїхав до Апеляційного суду Чернігівської області підтримати бойового побратима Олексія Алякіна, якого можуть видати рф за запитом тамтешньої прокуратури.

Суд неочікувано вирішили провести у Чернігові.

Але підсудного до зали засідань не доправили і засідання перенесли на невизначений термін у зв’язку з реорганізацією (?!)суду.

В одній з комун Австрії звичайний дівич-вечір закінчився трагедією. Інцидент стався в комуні Альхартсберг.

26-річна Ясмін Шварнтхорер, яка на власному дівич-вечорі вирішила покататися на тракторному причепі, отримала травму, несумісну з життям. Повідомляє korupciya.com

Відомо, що Ясмін каталася на причепі разом зі своїми подругами, який був прикріплений до трактора. За кермом сидів її рідний брат Патрік. На одному з поворотів причіп перекинувся, а наречена вдарилася об кам’яну стіну.

Дівчину на санавіації негайно доставили в госпіталь в критичному стані. Медики провели операцію, але через кілька днів вона померла. За інформацією місцевих ЗМІ, в причепі їхало 15 дівчат: племінниця і подруга нареченої зараз знаходяться в госпіталі, а п’ятеро дівчат отримали важкі травми. В результаті інциденту ще також постраждали семеро людей, але вони відбулися легкими ударами.

Зараз поліція займається розслідуванням всіх деталей інциденту і звертає увагу на те, що в Австрії заборонено перевозити людей в причепах, які прикріплені до тракторів.

На церемонії прощання Ясмін Шварнтхорер була одягнена в вінчальну сукню.

Перегонщик розповів, чому евробляхи користуються в Україні таким попитом

Покупці «евроблях» частіше хочуть авто, за яке не треба відповідати. Про це розповів 28-річний киянин Олександр, який два роки займається «перегоном» автомобілів з Європи.

Українець займається цією «справою» на пару з другом – той живе в Польщі, знаходить автомобілі, відповідає за техогляд і паперову тяганину, а Олександр працює з клієнтами тут.

За його словами, клієнтів він не шукає, так як задоволені покупці самі роблять рекламу. На сайтах і в газетах оголошення не дає – занадто велика конкуренція.

«В цілому процес такий: клієнт називає суму, на яку розраховує, і побажання по машині (марка, модель, рік випуску, технічні характеристики тощо.), І якщо все реально, ми з товаришем з Польщі шукаємо авто», – говорить Олександр .

Найбільш частий варіант ввезення авто – тимчасовий транзит. Саме в цьому випадку власник не несе ніякої відповідальності за автомобіль, його можна кидати на дорозі після ДТП, порушень і т.д.

«Після проходження через український кордон автомобілі везуть далі – в Молдову, Румунію та ін. Там виписується довіреність на нерезидента України або Польщі, він знову ввозить авто в Україну, йому дається тимчасове ввезення на рік, і після цього замовник бере довіреність і їздить. В цьому випадку того, кому дійсно належить машина і хто на ній їздить, годі й шукати, тобто якщо що – кінці у воду. Така схема користується попитом – людям більше подобається, коли на них лежить менше відповідальності», – поділився нюансами Олександр.

Олександр стверджує, що, незважаючи на достаток ринку «евроблях», найкраще гнати авто з Польщі.

«У Польщі машина з обліку не знімається ні в разі непроходження техогляду, ні при будь-яких інших умовах – при цьому завжди можна повернутися назад до Польщі, поновити документи та ін.», – зазначає киянин.

Рекетирів Олександр не боїться. Каже, що головні вимагачі – на кордоні.

«Головний гоп-стоп – на українському кордоні на зворотному шляху, коли вже ввозиш машину. Буває, звичайно, що без зайвих питань проїжджаєш всі пункти контролю, але частіше платити доводиться кожному, починаючи від паспортного контролю і закінчуючи виїздом на шлагбаумі. Середня сума «мзди» – по 200 грн, або 20 злотих. Набігає близько 1000 грн», – розповів українець.

За його словами, в Польщі такого неподобства немає – навіть за пропозицію хабара можна сісти у в’язницю.

«Чистими» на кожній машині Олександр заробляє від 300 до 500 доларів. Всього ж «колісна» надбавка (плюс до вартості авто) – близько 1000 доларів.

Найчастіше купують «Мерседес» і «Ауді», хоча надходять замовлення і на дешеві «Ланоси» за 1200 доларів і на дорогі Infinity (10-12 тисяч).

Олександр відзначає, що останнім часом його доходи скоротилися через безліч машин з простроченою реєстрацією. Такі можна купити за півціни. І хоча правоохоронці їх можуть відібрати в будь-який момент, а власника оштрафувати, народ все одно купує, так як головний критерій – дешевизна.

Киянин підкреслив, що якби ці «прострочки» і «консервні банки» одразу відправляли на металобрухт, то дороги б розвантажилися вдвічі.

«Цих евроблях не було б на дорогах, якби можна було за адекватну ціну, скажімо за € 500-700, розмитнити авто. Зараз же в Україні з цим маразм», – підкреслив Олександр.

Джерело:bn24.biz.ua

Популярный российский актер Алексей Серебряков, семья которого с 2017 года проживает в Канаде, резко высказался о президенте России Владимире Путине, обвинив его в “бесконечном вранье и воровстве”. Об этом он рассказал в интервью известному видеоблогеру Юрию Дудю, видео которого опубликовано на YouTube-канале проекта “вДудь”, передаёт bzns.media.

Серебряков заявил, что его видение мира категорически не совпадает с мнением Путина. Актер отметил, что главными минусами правления российского президента являются “два “В”, а именно вранье и воровство.

“Оказавшись перед Путиным, я бы ему сказал, что больше всего мне не нравится “два “В”: вранье и воровство. При чем бесконечное. Наше с ним видение мира столь несоединимо, столь не связано, и что бы я ему не сказал, ни к чему это не приведет”, – подчеркнул артист.
Также Алексей Серебряков отметил, что считает хамство национальной идеей всей России, которая до сих пор не может избавиться от элементов 90-х годов.

“Если удалиться от столицы страны на несколько десятков километров, то можно заметить много деталей из 1990-х годов. Знание и сообразительность не стали национальной идеей РФ. Ей являются хамство, сила и наглость”, – подытожил актер.

Джерело