Ні для кого не секрет, що Україна та Росія є зовсім різними державами у своїй суті, а ідея про «братні народи» – міф, який Москва експлуатує задля поширення власного впливу. РФ сповідує євразійські принципи у побуті та політиці в той час, коли Україна тягнеться до Європи.
«На папері» все саме так, проте не все так однозначно. В України та Росії також є низка спільних рис: корупція, не завжди культурна поведінка і «совковість» у головах людей.
Тож наскільки різними є росіяни та українці? Про це журналісту ІА «Вголос» розповіли філософ, публіцист та політолог Ігор Лосєв і професор, доктор історичних наук Юрій Шаповал.
Чим ми відрізняємось?
Ігор Лосєв:
Річ в тім, що будь-які народи самостійні, окремі, завжди відрізняються від інших народів, бо якби не відрізнялись, то вони б не існували, а були б частиною якогось іншого народу. Відрізняються своєю цивілізаційною основою, бо Україна розвивалась в межах європейської цивілізації тривалий період і несе на собі основні риси європейської цивілізації. Росія належить до так званої євразійської цивілізації, яка є просто різновидом азіатської. Це головні та найбільш суттєві відмінності, все решта – то похідні, а це – основа.
Колись ще російський публіцист Вадим Кожинов написав: “ну какие мы наследники Киевской Руси? Мы наследники великой империи чингизидов”. Така от російська самооцінка абсолютно справедлива, бо їхня цивілізація виникла саме в період захоплення російських земель Золотою Ордою, яка була частиною імперії чингизидів. Тому практично всі російські політичні інститути, російська національна ідеологія, російське світобачення – все це сформувалося в межах величезної імперії. В цьому сенсі росіяни є нащадками, правонаступниками і спадкоємцями цієї імперії, де завжди був ідеал потужної, деспотичної влади, єдиного центру ухвалення всіх рішень. Тому всі ці заяви про федеративність Росії абсурдні. РФ була завжди суперунітарною, деспотичною державою.
В Україні протилежна схема. Ще Григорій Савович Сковорода казав: “Всякому місту звичай і права, всяка тримає свій ум голова”. Себто це ідея ось такого собі українського підходу до того, що держава має розвиватися завдяки силі своїх складових частин, завдяки їхній, так би мовити, самостійній цінності, так можна сказати. Це головне, а все решта, розумієте, відмінність між борщем і щами, між чоботами та лаптями, то вже не така велика та значна відмінність. Головними є цивілізаційні і фундаментальні відмінності.
Юрій Шаповал:
Щоб зрозуміти різницю, слід поглянути в минуле. І тут немає нічого цікавішого, ніж читати, що писали про Україну і українців в різні часи подорожні іноземці. Минають століття, а записи ці дуже часто резонують з тим, що бачимо сьогодні.
Наприклад, Шарль Франсуа Масон, француз, який був на службі в Росії у 1762-1802 роках, залишив “Секретні спогади про Росію”. Так він назвав свої мемуари. Масон розрізняє росіян і українців. У одному з розділів він пише: “Козаки не мають нічого спільного з росіянами. Їхні звичаї, спосіб життя, їжа, війни – цілком відмінні… Козаки є набагато гарніші, вищі, активніші, вигадливіші й особливо набагато чесніші за росіян, менше звикли до рабства… Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розпалі військової дії, росіянин є з природи холоднокровно-нещадний і суворий…”.
Далі Шарль Масон подає спостереження, що виробляє Росія з Україною.
“Войовнича нація козаків зменшується з дня на день. Вона скоро зникне з поверхні Землі, оскільки зникли інші, над яким навис російський скіпетр, хіба що якась революція прийде найближчим часом, щоб визволити її з-під ярма, яке її нищить і давить… Козацька нація втратить незалежність, яку мала перед своїм об’єднанням з Росією. Її перестають щадити в той момент, коли впевняються, що це минеться їм безкарно. Російський уряд завжди стривожений і завжди підозрілий через те, що він завжди гнобить… Йому замало того, що він відбирає в українців військову силу, розчленовує її територію і включає її в давні російські провінції. Зовсім нещодавно він розпочав розчленування самої української нації”.
Чи можна сказати, що Україна є політично більш зрілою, ніж Росія?
Ігор Лосєв:
Якщо говорити про український демократизм, про українську свободу, то справді Україна більш зріла, ніж Росія, але набагато менш зріла, ніж інші європейські країни. Нам ще дуже довго треба працювати над собою і характер своєї країни зробити більш демократичним, але не з точки зору постійної балаканини, яка в нас відбувається, а з точки зору ефективнішої системи державного управління, ефективнішого функціонування всіх політичних та державних структур. В цьому сенсі нам ще далеко навіть до сусідньої Польщі, не кажучи вже про Німеччину, Францію і т.д. Але, безперечно, у порівнянні з Росією ми справляємо дуже приємне враження. Це факт.
Юрій Шаповал:
Я би сказав, що Україна не є, а буває більш зрілою. Тут достатньо прикладів двох майданів (хоча не всю правду про них ми поки що знаємо). Проте травневі президентські вибори 2019 року в Україні показали кордоцентричність електорату. А це безсумнівний недолік, що може мати фатальні (не перебільшую!) наслідки для української державності.
Є стереотип, що українець – господар, а росіянин “живе сьогоднішнім днем”. Це дійсно так?
Ігор Лосєв:
Я думаю, що це справді стереотип, тому що, знаєте, українець дуже працьовита людина в межах свого городу, а от в межах цілої країни вже не видно великої працьовитості чи відповідальності. Навпаки, часто-густо, українське мислення не виходить за межі власного городу і українець не сприймає, що не тільки город належить йому, а й область, країна – це теж є зоною його особистої відповідальності. Приблизно 20% українців мислять по-іншому, не більше. А решті, якщо чесно, начхати на те, що відбувається за межами свого городу.
На превеликий жаль, в українців немає великої схильності до напруженої інтелектуальної праці. Я на все життя запам’ятав слова однієї жінки з Івано-Франківщини, яка казала: “Наш народ ледачий на голову”. Це справді так, бо обробити 20 гектарів – це можна, а от сісти та подумати – це для наших людей важко.
Який сенс добре працювати в Росії, коли в тебе так чи інакше все можуть в будь-який момент забрати
А що стосується росіян, то вони вміють працювати, коли хочуть, коли бачать в цьому якийсь інтерес для себе. До речі, вони дуже непогано працюють в Західному світі, куди вони емігрують. Росіяни хороші працівники в США, Канаді, Франції та інших державах, але погані працівники в себе вдома. До речі, це поширюється на українців. З нас чудові працівники в діаспорі: в Канаді, Штатах, Західній Європі, але не дуже добрі в самій Україні. Це пояснюється тим, що в умовах деспотичних режимів в людей немає великого стимулу добре працювати. Ну справді, який сенс добре працювати в Росії, коли в тебе так чи інакше, все можуть в будь-який момент забрати і де немає ніяких гарантій власності? От прийде якийсь, пов’язаний з владою чоловік, та забере за допомогою цього суду, який служить не закону, а владі.
В Україні рейдерство теж дуже поширене і ми знаємо, які у нас суди. Жоден українець не впевнений, що суд його захистить. Тому тут теж будеш працювати, зробиш хороший бізнес, хорошу справу, а в тебе все заберуть. Який сенс «пнутися зі шкіри»?
Юрій Шаповал:
А ви поїдьте в благополучне українське село і таке саме російське село. Запевняю, що побачите різницю. Я це добре відчув ще за комуністів, коли подорожував російською провінцією.
Також є думка, що українець є більш волелюбним, ніж росіянин, хоча у них був цар, а в нас князь. Порівняйте ці особливості менталітету. Чи можна сказати, що це те саме?
Ігор Лосєв:
У Росії завжди панувала ідея божественного походження царської влади
Річ у тім, що київський князь, князь чернігівський, князь переяславський, князь новгород-сіверський, князь галицький, князь волинський – вони були зовсім не те, що російський цар. Це були люди, яких відповідні громади так чи інакше запрошували на князювання. Ну, скажімо, ми говоримо про Майдан, а цей Майдан за часів Київської Русі називався «віче». От збиралися древні кияни на віче і вирішували, що цього князя треба запросити на князювання, а ось цього «гнати в шию». А в Росії це було неможливо. Там завжди панувала ідея божественного походження царської влади і народ взагалі ніякого відношення до призначення чи вигнання царя не мав. Тому влада князів Київської русі, Галицько-Волинської держави не була деспотичною, вона була дуже суттєво обмежена громадою та боярською аристократією і тому подібними речами. Ось у цьому і полягає різниця. Фактично, це була така ж влада, як в західноєвропейських королівствах того часу, коли король вважався лише першим серед рівних дворян шляхти і був змушений зважати і на мешканців міста, аристократів і так далі. Було чимало таких суспільних груп, які обмежували владу монарха і він був змушений з ними знаходити якийсь Modus vivendi (згоду сторін співіснувати з різними поглядами на певний об’єкт незгоди, – ред.) і якусь рівновагу.
Юрій Шаповал:
Колись Олександр Пушкін написав:
В России нет закона,
Есть столб, а на столбе корона
Тепер пригадаймо, коли у нас був князь! Пригадали? А в Росії цар не лише був, він є. Хоч на певний період стовп впав, корона злітала, але її повернули, а стовп поставили новий. І цар в Росії, здається, буде, оскільки цього хоче народ.
Про менталітет росіян добре висловився їхній улюблений цар Петро І: “Сия сарынь (тобто чернь, натовп – Ю.Ш.) ничем кроме жесточи (тобто крім жорстокості – Ю.Ш.) унята быть не может”.
Крім того, в Росії упродовж століть блискуче застосовується метод промивання мізків. Там він впливає тотально, інакше Путін не був би президентом, а сидів би на лаві підсудних у Гаазі. У нас, слава Богу, не так (при всіх очевидних негараздах з нашою політичною культурою).
Як на Україну вплинуло те, що за СРСР багато росіян закоренились тут?
Ігор Лосєв:
Процес колонізації завжди впливає дуже погано. Що стосується всіх росіян, то тут є певна відмінність: є щонайменше половина тих українських росіян, які живуть в Україні вже в кількох поколіннях і вже вважають Україну своєю Батьківщиною і часто-густо поводяться цілком патріотично. Така ситуація була, між іншим, в Іспанії, за часів генералісімуса Франко. Коли він відправляв, власне, іспанців, кастильців на колонізацію Каталонії, країни Басків, Галісії… Але ці люди, вже в другому поколінні, цілком розчинялися в місцевому населенні та на виборах голосували за місцеві націоналістичні партії. Так от, приблизно половина росіян абсолютно лояльні, їх є багато серед учасників АТО і ООС.
Друга половина – це ті люди, в яких тіло, так би мовити, перебуває в Україні, а душа і розум перебувають в Росії. Звідти вони отримують всі свої ідеї, всі свої інтереси і таке інше. Українській державі потрібно всіляко сприяти першій половині, яка стала на патріотичний шлях та всіляко нейтралізувати другу половину цього населення.
Які поради ви могли б дати нашій владі? Як їм діяти у цій ситуації?
Ігор Лосєв:
Україна має бути «понад усе»
По-перше, треба проводити політику в інтересах своєї країни, а не в інтересах ворогів, таких як Росія, і не в інтересах друзів, таких як Західна Європа, США та інші. Політика має бути україноцентричною, однозначно. Тому що нікому в цьому світі Україна не потрібна, крім нас, українців. Ніхто заради нашого блага своїми інтересами жертвувати не стане. З цього треба виходити, тому що наша влада постійно перед кимось витанцьовує, постійно з кимось заграє чи на Заході чи на Сході. Це абсурдна політика, вона нічого доброго не дає. Треба виходити з того, з чого виходять всі інші держави.
Ізраїльський Кнесет нещодавно ухвалив рішення, закон про те, що Ізраїль є національною державою єврейського народу. Абсолютно правильно і нам треба визнати, що Україна є національною державою українського народу та з цього виходити. В центрі має бути своя нація та свої інтереси, Україна понад усе. Це не означає, що не треба бігати та постійно виголошувати це гасло, але діяти, виходячи саме з цього принципу.
Юрій Шаповал:
Треба подолати малоросійський культ лояльності до Росії, який відзначається сервілізмом і безідейністю. Подивіться на нинішніх московських вождів. Вони мають енергію і твердий характер. Українська влада повинна мати те саме. Треба діяти винятково в своїх, а не в російських інтересах. У ворогові треба бачити ворога, слід подолати синдром лояльної співпраці з окупантом.
Колись 31-й американський президент Герберт Гувер сказав: “Наша найбільша небезпека – це небезпека самогубства, яке можна здійснити, відкрито потураючи злу, цинічно ставлячись до безчесності”.
Щиро раджу нинішньому “зеленому” істеблішменту і всім “зеленским человечкам” пам’ятати ці слова.
