Мені 21. І я досі засинаю зі словами «На добраніч, мамо! На добраніч, тату!» Так мене навчила бабуся, коли мені ще було 5. І в перший клас повела за руку сама, бо батьки, як і тисячі українців, поїхали шукати кращої долі за кордон в Португалію.
На березі Атлантичного океану їх чекав аж ніяк не відпочинок, а виснажлива фізична праця задля мене й старшого на два роки брата. Із того часу на родині Лабич тавро – заробітчани, пише Віра Лабич для видання Медіацентру УжНУ.
Складна ситуація в державі й фінансові труднощі наприкінці 1990-х змусили її батьків. Тому вони змушені були розставити життєві пріоритети й податися світ за очі аж на 12 років.
Зі словами: «Іду заробляти на ваше майбутнє!» – мама зібрала речі й поїхала до тата, який уже чекав на неї у маленькому містечку Ла-Корунья.
Ми попрощалися на львівському вокзалі. Ще дитиною я розуміла – моя мама їде надовго. Тоді я гірко плакала, а брат витирав мої сльози. Так ми з ним залишилися самі.
Жилося нам добре. Адже бабуся нас любила. Ми з братом були відмінниками у школі. На хліб та відпочинок вистачало, а іноді й на більше. Роки йшли, батьки не поверталися, гроші зароблялися.
З-за кордону ми отримували унікальні іграшки, наймодніший одяг, а також солодощі, коштовності й нову техніку.
В цей час бабуся намагалася робити все, аби ми з братом не почувалися гіршими за інших. А також недолюбленими та покинутими. Саме тому й дозволяла нам багато чого.
Ми жили з відчуттям уседозволеності, бо батьки надсилали гроші, тим самим компенсуючи брак уваги та тепла.
Та марнотратниками ми з братом так і не стали. Бо у мами дуже сумний і проникливий погляд. У її очах я завжди бачила журбу всього українського заробітчанства. Тато тримався, намагаючись бути сильним, проте постарів завчасно і вже в свої 54 виглядає значно старшим і погано бачить. Ще підлітками ми з братом зрозуміли – батьки нещасливі.
Вже тоді я глибоко усвідомила, що заробітчанський хліб проклятий, бо залишає по собі глибокі рaнu. Я зрозуміла, що дорогою ціною обходиться ця трудова міграція, і йдеться не про гроші.
Перший наслідок життя без батьків – надмірна самостійність. У старших класах я відчула, як духовно віддалилася від мами, котра й так жила за 4 тисячі кілометрів від мене. Вона не була мені подругою, не розуміла моїх прагнень, їй далекими були мої мрії і плани на життя. Це зробило мене бунтаркою й змусило самій бути відповідальною за кожне рішення. Починаючи від кольору волосся й до вступу у виш.
Я ніколи не радилася з мамою. Навіть тоді, коли захотіла кинути університет й переїхати в інше місто. Брат не питав дозволу в неньки при написанні заяви на відрахування з ВНЗ, аби піти до вiйськa. Ми вважали, що наше життя належить тільки нам. Батьки не знають про наші маленькі перемоги й поразки, тому не можуть розділити з нами наші великі радощі. Це стосувалося й проблем. Коли виникали труднощі – тато і мама були останніми, до кого ми зверталися, знаючи, що у них і своїх клопотів вистачало.
Звідси другий наслідок – непереборне відчуття самотності. Пригадую, ще у 8 класі я зрозуміла, що гроші – не головне в житті. Це було у Великодню неділю, коли прийшли зі святковим кошиком з церкви до порожньої хати. Бабуся спекла для нас паску, а я наготувала чимало вишуканих страв – тоді уже вміла.
Проте шматок у горло не ліз. Мовчки сіли за стіл і подзвонили до батьків: ми з мамою плакали, а тато і брат мужньо зберігали мовчання. Батьки не хотіли нас забрати до себе, бо завжди наголошували – ти пан тільки на своїй землі, але й самі не поспішали повертатися.
Та ось уже 5 років батьки вдома, а мене не відпускає відчуття провини. Відчуття провини – ще один бiль, що залишився від зароблених грошей у розлуці, а мама почувається винною, бо не повела мене в перший клас, тато – бо не був поруч на випускному брата. Так, періодично вони приїжджали, але ілюзія справжньої сім’ї була тільки на свята. А я себе мучила запитаннями:
«Чому я маю родину тільки на Різдво та Пасху? Хіба я не заслуговую на таке тепло щодня? Як можна проміняти таких золотих дітей, як ми з братом, на фінансову забезпеченість?»
І я зрозуміла, що ми станемо дорослими тільки тоді, коли зрозуміємо своїх батьків. Розумом і сeрцeм зрозуміємо, та пробачимо їх. Життєва істина, до якої я дійшла зовсім недавно.
Ця моя рaнa вже починає зaгoювaтися. Але 12 років довгої розлуки даються взнаки чи не щодень. «Чому ти нечемна? Коли була мала, то поводилася по-іншому? Ти все вирішуєш самостійно й не зважаєш на мою думку!» – чую від тата. А що я можу сказати людині, яка мене не виховувала?! Батько поїхав, коли мені виповнилося 4, й повернувся, коли я вже зустріла свою 16-у осінь.
Свого тата я знала тільки з фотографій. Перших шість років до мене телефонував якийсь дядько, і голос у телефоні питав: «Як справи в школі? Чи отримаєш похвальний лист? Як там кaшeль? Чи пройшов уже?»
Наразі прірву між нами заповнити вкрай важко, але треба набратися терпіння. «Маємо пробачити, зрозуміти й підтримати одне одного», – на одній із сімейних нарад ми домовилися, що труднощі не зpyйнyють нас. Саме завдяки цьому нам і вдалося зберегти сім’ю. Тому моя історія, насправді, належить до щасливих .
Як адаптувалися батьки після поневірянь світом? Pаніше в команді Лабичів були тільки я з братом, і ми вдвох бoрoлuся проти всього світу. А тепер до нас приєднався тато, який з кожним роком неначе oжuває. Батька ми називаємо паном’європейським, бо став іншою людиною, навчився смачно готувати, багато жартує й намагається йти в ногу з часом, – блукаючи просторами Інтернету.
Тато відновлює сили й мріє про власну міні-ферму. Як корінний стрілківчанин (стрілківчани – жителі села Стрілки, Старосамбірського району, Львівської області. – Авт.) прагне дожити свій вік на землі, де народився, на землі, що його вигодувала. Його іntermezzo – тут.
А мама все ще не може змиритися з тим, що прожила своє життя не так, як мріяла в юності. Адже на її тендітні плечі випало чимало випробувань. Моя мама є типовим персонажем класичної української літератури: сприймає все близько до сeрця, часто плаче й нарікає на долю.
А ми з братом – молоді Степани Радченки, що підкорюють місто, ставлять цілі й не бачать перешкод. Наш оптимізм впливає і на неї. Тепер ми разом і всіляко підтримуємо її. Останні три-чотири роки наша четвірка й справді як єдине ціле. Аж тепер усвідомлюємо, що таке – бути надійним командним гравцем. А чого ще бажати?!
Тато завжди каже мені: «Учися, серденько, і будуть з тебе люди! Щоб оминули тебе заробітки! Ти потрібна Україні». І я прислухаюся до нього.
Досвід моїх батьків навчив мене любити країну, в якій народилася, цінувати її, вірити в неї і дати їй шанс на розвиток.
Мої батьки повірили в майбутнє України і повернулися додому. Тепер вони собі пани – горді галичани, які у вишиванках ходять у неділю до церкви. Тяжка фізична праця не зламала їх, а навпаки – додала патріотизму. Заради таких, як мої батьки, саме моє з братом покоління повинне будувати Україну, тому не можна з неї втікати!
Джерело:intermarium.com.ua