Днями, 18 лютого 2021-го, з моїм сином Михайлом, учнем 11 школи в м. Дніпро сталася дуже неприємна ситуація. До школи під час уроку з математики завітала група у складі семи представників військових вищих навчальних закладів з усієї України. Всі одягнені по формі, згідно з уставом, зірочки блищать. Агітували учнів вступати до лав своїх закладів.
Першим виступив представник Львова. Чоловік українською мовою (ламаною, наче сам не зі Львова, але шлях до гарної української мови лежить через погану українську: ото ж все добре).
Наступний військовий з Києва каже: якщо ви не проти, то я перейду на російську. Клас мовчить, два вчителя, що були присутні на цій презентації мовчать, а Михайло каже: «Я проти, продовжуйте, будь ласка, українською». Той скривився, продовжив українською (дуже поганою, але все ж таки українською).
Наступний — харків’янин. Та ж сама пісня: «Я хотів би виступити російською бо мені так зручніше». В класі тиша. Лиш Михайло каже: «Ні, українською, будь ласка». Той питає, чому син такий принциповий. Син дістає телефон і збирається знімати. Бачачи це, харків’янин каже наступне: «А вот я прінціпіально буду па руські патаму что ти дастал тєлєфон». «Так принциповий, — каже син. — А ви зараз дієте згідно з вашим статутомта Конституцією України чи може ви представляєте збройні сили рф?» Той перейшов на дуже коряву українську.
Наступний дніпрянин виступив українською та надав слово своєму учневі (кадету). Той знов те саме: «Чи ви не будете проти, якщо я виступлю російською?» Тиша. Михайло: «Авжеж проти. Тільки українською».
І тут почалось! Вистрибує представник самарського військомату, який організував цей патріотичний захід, та вдвох з харків’янином починають, м’яко кажучи на підвищених тонах сварити мого сина, підлітають до нього та намагаються морально з’їсти: «Ти хто такий? Самий умний? Ми в гостях нармально папрасілі по руські а ти бикуєш, ідьош на дібільниє принципи, упоратий свідомий. Можєт с тобой провєсті бєсєду щоб поважав старших та помалківал?!!!»
Клас мовчить, вчителі мовчать…
Тут маленька ремарочка: Михайло — кмс з боксу сидить в клубній спортивній кофтині Дніпробокс.
Михась встає та підходить до ватажка зі словами: «Дядьку, я зараз таку бесіду з тобою проведу, що тебе звідси винесуть». Той п’ятиться назад, харків’янин уже кричить так, що вся школа чує. До вчительки: «Что ето за бєзабразіє, ви же не протів чтоб я по рюські?» Вона каже: «Особисто я не проти. Але розбирайтесь з учнем самі».
Ось тут уже всі перейшли на емоції так ,що вся школа чула. Михасик пояснює: «Ви прийшли до української школи, ви представники українських вищів, ви презентуєте Збройні сили України!!! Не росії!!! Ви не маєте поваги ані до мови, ані до України. Ото ж або ви спілкуєтесь українською, або кіна не буде!».
Наступний делегуючий виступив українською. Урок скінчився. Всі виступити не встигли, бо забагато дискутували.
Військові незадоволені та бубнячі щось собі під ніс пішли з класу. Вже наступного дня син прийшов до директорки за даними цих «військових».
Директорка повідомила, що вона дізналася за цю ситуацію, провела виховну роботу з вчителями, бесіду з військовими та повністю підтримує позицію сина.
Зателефонувавши до військомату я дізнався, що поводир цього як у них записано «патріотичного заходу» є представником самарського районного військомату старший офіцер Кравець Юрій Олексійович (заради справедливості повідомлю, що сам він спілкувався українською, але аж з пантелесів вистрибував аби його колеги в школі під час уроку виступали російською бо «ані же гості»). В військоматі мене вислухали, взяли мої дані та пообіцяли, що Кравець зателефонує мені. На момент публікації ніхто не телефонував».
Питання, яку ж Україну ми збираємося побудувати з такими «військовими» та «вчителями». Невже не можна було підтягнути україномовних представників, які б не ганьбили своєї форми та дотримувалися б свого статуту та конституції України?!
І ще більше обурює мовчання викладачів «какая разніца». Ані син, ані я не проти ані російськомовних громадян, ані інших нацменшин (як то кажуть між собою у себе вдома кожен спілкується хоч японською). АЛЕ проти неповаги до рідної мови, якою спілкувалися наші пращури та яку російська імперія, а після й радянський союз, з усіх сил намагалися знищити, а зараз крок за кроком ми її відновлюємо.
Школа та виші — запорука успішного українського народу що шанує свої традиції, історію та мову. А що ми маємо? «Какая разніца» та отаких військових ватанів, які дискредитують ЗСУ та пам’ять українських героїв (україномовних та російськомовних), що віддали життя за нашу Батьківщину в російсько-українській війні.
Від себе додам :»Я пишаюся вчинком свого сина, Пономаренка Михайла»
м.Дніпро
КЗО СЗШ 11