Мабуть, немає в Україні людини, котра не чула про «Карту поляка», яку почали видавати українцям з 2008 року, після прийняття урядом Польщі відповідного закону.
З боку наших сусідів вказана програма позиціонується як підтримка польських громадян та їх нащадків у країнах, утворених після розпаду СРСР.
Наприклад колишній посол Польщі у Мінську Конрад Павлик, в ефірі «Європейського радіо для Білорусі» заявив: «Для Польщі «Карта поляка» – це моральна компенсація для колишніх громадян Польщі, для тих людей, які відчули себе поляками, у яких в радянські часи було складне життя через те, що вони визнали себе поляками».
Тобто, цей процес подавався виключно як благий намір у полегшенні життя етнічним полякам в Україні, набуття ними певного статусу з низкою «бонусів» тощо…
Але, як кажуть, не так все сталося, як гадалося.
За 16 років «Карту поляка» отримало чимало українців, точна цифра відома хіба що самим полякам. При цьому, за рахунок певних маніпуляцій на законодавчому рівні, не всі українці, серед тих які отримали «Карту поляка», є етнічними поляками. Мотивація «не етнічних» власників «Карти поляка» є різна. Здебільшого вона пов’язана із бажанням спростити певні процедури для виїзду і подальшого перебування у Польщі. Для когось значною мотивацією виступає можливість безкоштовного навчання дітей у польських ВУЗах і, відповідно, відповідно отримання дипломів європейського зразка. Крім того, власникам «Карти поляка» полегшується можливість отримати польське громадянство.
Здавалось би, що це особисті питання українців і саме їм вирішувати,чи оформляти «Карту поляка» собі та рідним, чи ні. Однак, детальний аналіз процесів навколо польської ініціативи з «моральної компенсації для колишніх громадян Польщі», вказує на дещо іншу сторону цієї проблематики, яка у перспективі не є такою невинною, якою подається. Отже, давайте розберемо «темну сторону» цього проекту на реальних прикладах і визначимо, чим це небезпечно для України.
Нещодавно інформаційне агентство «Вголос» опублікувало статтю «Центр польської культури чи Центр аферистів», де йдеться про певні нечестиві аспекти діяльності окремих членів Центру польської культури та європейського діалогу в Івано-Франківську. У матеріалі йдеться про директорку «Центру» Марію Осідач та її чоловіка Андрія Леуша (останній, до речі, нещодавно судимий за спробу підкупу посадової особи). Так от, у вказаній статті згадуються діти, які є волонтерами «Центру». Їх очільники установи втягнули до безоплатної праці за шанс отримати ту омріяну «Карту поляка».
«А як людина, яка не має польського коріння, може отримати «Карту поляка»?» Адже цей документ – це програма, орієнтована начебто на етнічних поляків?», – спитаєте ви. Відповідь проста: ті, хто готували закон «Про карту поляка», свідомо створили можливість надання такого документу не тільки етнічним полякам, а будь-якому громадянину України, на розсуд польської сторони. Для цього потрібно отримати рекомендацію будь-якого польського товариства в Україні про те, що особа своїми діями, які робила на благо полонії, заслужила право отримати «Карту поляка». ЇЇ потім затверджує головна українська полячка у Львові Ємілія Хмельова і, звісно ж, під чітким наглядом з боку польської амбасади приймається вольове рішення. Чи має ця «прогалина» у польському законі певну мету, чи це випадковий законодавчий недогляд? Схоже, що це все-таки свідомо створена норма. Кому вона вигідна? Спробуємо з’ясувати на реальному прикладі, беручи до уваги той же «Центр польської культури та європейського діалогу» в Івано-Франківську.
Отже, що стосується молоді то тут відповідь очевидна, Марія Осідач зі своїм чоловіком Леушем мають дармових працівників, яких залучають до різних заходів, у тому числі й до відновлення старих цвинтарів та іншої важкої праці. В результаті, діти безкоштовно працюють на благо полонії за шанс отримати «Карту поляка», а сімейство Осідач-Леуш кладуть в кишеню виділені на це з польського бюджету кошти. Крім цього, відбувається так зване «ополячення молоді», адже при отриманні «Карти поляка» потрібно довести свою прихильність до польського народу і… присягнути йому. Скажімо, сумнівна перспектива для української ідентичності. Але не тільки діти потрапляють під вплив «Карти поляка». Є ще одна загроза, яка уже може нести пряму шкоду національним інтересам України.
Мова йде про потрапляння «на гачок» «Карти поляка» державних чиновників, посадовців та інших людей, які безпосередньо можуть впливати на процеси, що відбуваються в Україні.
Для прикладу, можна згадати представника Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення в Івано-Франківській області Ігоря Маслова. Як стало відомо, Маслов отримав «Карту поляка» у вересні 2019 року. Аналогічний документ чиновник оформив і для своєї доньки, яка тепер безкоштовно навчається у Кракові. Здавалось би, що тут поганого? Батько дбає про доньку і робить все заради її майбутнього. Начебто так. Але при умові, що ти не є державним службовцем однієї країни, а присягаєш в любові та вірності іншій і, більш того, стаєш залежним від неї.
Щоб зрозуміти, про що мова, потрібно розповісти про функції, які Маслов виконує на своїй посаді. Отже, відповідно до положень ст. 11 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення та радіомовлення» до функціональних обов’язків Маслова входить:
- нагляд за дотриманням ліцензіатами умов ліцензії;
- нагляд за виконанням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензії;
- моніторинг телерадіопрограм;
- нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів, інформування Центральної виборчої комісії, відповідних територіальних виборчих комісій, Національної ради про виявлені порушення;
- надсилання до Національної ради подань про факти порушень законодавства у галузі телерадіомовлення.
Тобто, вказаний чоловік має прямий вплив на медійну сферу Івано-Франківщини, у тому числі й під час проведення виборчих кампаній та референдумів.
А тепер розберемось, як Маслов потрапив у тенета залежності від сусідньої держави. Тут ми, звичайно, знову потрапляємо на скандальну очільницю «Центру польської культури та європейського діалогу» Марію Осідач, адже саме вона активно клопотала перед своїми польськими «кураторами» про необхідність надання Маслову «Карти поляка». Вона наводила «ґрунтовні» аргументи і… знала, що робить. Адже, як ми згадували вище, однією із умов, необхідних для отримання «Карти поляка», є присягання польському народові, а якщо конкретніше, згідно з польським законодавством, для отримання «Карти поляка» особа має довести свою лояльність до вказаної країни. При цьому, перед отриманням документу, особа проходить в польській дипломатичній установі співбесіду, під час якої складає письмову декларацію приналежності до польського народу.
Маслов тут постарався як міг, доводячи у своєму письмі-зверненні (що подавався в пакеті документів на оформлення «Карти поляка» та донедавна знаходився в архіві пані Хмельової) палку і безмежну любов до всього польського, яка начебто була йому привита ще змалечку.
(п. Ігор Маслов, народився о 29 липня 1967 року… приділяє багато часу соціальній роботі, в тому числі для пропаганди та розвитку польської культури, мови та традицій… Він цікавиться польською, польською історією та культурою, що підтверджує факт активної участі у житті CKPiDE… Підтримує співпрацю з українськими редакторами Польського радіо та Польським агентством преси у Києві).
Хтось може сказати, що це особиста справа кожного і сторонніх вона не стосується. Так, але за умови, що ти не є ключовою фігурою в одній із державних стратегічних сфер впливу на медійний простір та ЗМІ. У випадку з Масловим «перша ластівка» не змусила себе довго чекати.
З особистих джерел нам стало відомо, що після вищезгаданої скандальної публікації ІА «Вголос» про афери навколо «Центру польської культури та європейського діалогу», Маслов одразу отримав завдання від Осідач забезпечити непоширення вказаної публікації серед місцевих регіональних медіа, що він успішно і зробив. Крім цього, на «прохання» Осідач, державний службовець Маслов організував ретельний моніторинг західноукраїнських ЗМІ на предмет виявлення інших публікацій, що компрометують діяльність Осідач та її чоловіка Леуша.
Також, нам стало відомо, що Маслов сприяє Осідач та Леушу в питаннях, які стосуються функціонування на базі «Центру» новоствореного медіа-проекту, який транслює в регіоні польськомовний контент і поширює інформаційні, культурологічні та історичні матеріали у вигідному для поляків світлі.
Отже, в сухому залишку ми маємо державного службовця України, представника Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення в Івано-Франківській області, на якого покладені наглядові та регуляторні функції в стратегічній галузі українського телерадіомовлення і… він служить на благо Польщі. Це все відбувається умовах новітньої ери гібридних та інформаційних війн. Чи один такий Маслов? Швидше за все, ні. Чи становить це загрозу для безпеки нашої держави? Очевидно, що так. Скільки ще таких «Маслових» є в Україні? Питання риторичне…
Захар Фара, для ІА «Вголос»