Київ. Сепарський магазин «Welfаre».
Не встигла відчинити двері, продавчиня до мене:
— Здравствуйтє.
Щоб одразу розставити всі крапки над «і», кажу голосно і з притиском:
— Доброго дня!
Продавчиня продовжує гнути своє чужою мені мовою. Ну, думаю, всяке буває.
Не всі університети закінчували. Не всі зразу здогадуються, що мова першого звернення в магазинах — українська. Хоча, скільки ж уже можна бути такими вперто «не здогадливими», коли давно треба не здогадуватися, а ЗНАТИ.
— Вам памочь с вибарам? У нас новая каллєкція! — продовжує ігнорувати мої права і Закон.
— А ще в нас Україна! — дивлюся їй у вічі. — І українська мова.
— Ну канєш-ш-ш-ш-шна! — фиркає продавчиня, розвертається і йде до іншого покупця, — Ну как вам, падходіт?…
— Я не зрозуміла, — кажу їй, — що це за іронія? Що значить ваше «канєшна»?
Відповіді не отримала. Може власники магазину мені, та й усім українцям заодно, пояснять, що мала на увазі їхня продавчиня 21-го травня о 10.40 в їхньому магазині на вулиці Гончара. Це пряме недопрацювання керівництва з персоналом. Можете мені подзвонити і вибачитися.
Телефон є у вашій базі.
А поки сюди ні ногою й інших українців закликаю.