Ніну Костянтинівну Брановицьку сьогодні знають майже всі, для кого ця війна не чужа. Її син Ігор загинув у Донецькому аеропорту.
Далі її пряма мова:
» 21 січня цього року біля Михайлівського собору ми збирались на панахиду за загиблими в Донецькому аеропорту. Ще було трохи часу і я підійшла до Стіни Пам’яті до фотографій наших рідних. Ще підходячи, я побачила, що там стояла молода жінка.
Я подумала: хтось із родичів також вирішив провідати своїх.
За роки, що пройшли, ми вже в лице знаємо один одного. Але жінка була незнайома мені. Ми розговорились. Вона запитала, чи хтось із моїх рідних тут на цих фотографіях.
Я відповіла, що син.
Вона виразила мені співчуття і сказала, що в неї є листи від дівчинки Олександри, яка бувши смертельно хворою написала листи до мами захисника України й до захисників. Один із захисників повинен бути дядьком з вусами.
Жінка запитала мене, чи готова я прийняти цього листа. Я, звичайно, згодилась. А потім ми з нею зайшли до собору, де стояли бійці, що прийшли на панахиду і почали шукати дядька з вусами. Потім почалась служба і ми розлучились.
Так ми й не зустрілись більше. На другий день дома я прочитала цього листа і вирішила, що ви, мої друзі, також повинні знати, що написала ця мужня дівчинка.
«Доброго дня, мамо, захисника України! Мене звати Олександра і мені 16 років. На жаль, ми з вами зовсім незнайомі й боюсь, що коли Ви отримаєте цього листа, то мене вже не буде на цьому світі. Але не хвилюйтесь, просто так склалися обставини та розпорядилась Доля, що в мене смертельне захворювання — саркома і за прогнозами лікарів мені залишилося жити кілька місяців. Але поки в мене ще є час, сили і я у свідомості, я хочу Вам подякувати з щирого серця за сина Героя.
Чи хочеться мені помирати в 16 років, коли життя буяє та квітне? Ні я не хочу помирати. І впевнена, що помирати не хотів і Ваш син. Він точно не хотів, щоб Ви жили з діркою в серці до кінця свого життя, і він точно не хотів, щоб Ви обливались гіркими сльозами та носили чорну хустину, він точно не хотів завдавати Вам такого болю. Він, як і я, мав плани на це життя. І коли розпочалась ця клята війна з Росією, він не міг спокійно сидіти в мирному місті. Це був вибір свідомої людини, рішучого чоловіка.
Я не знаю, ким він був у мирному житті, чи мав дітей та власну сім»ю, де саме перебував на фронті, але я точно знаю, що завдяки Вашій дитині я зараз можу спокійно продовжити лікування в лікарні, в мене над головою не розриваються снаряди, я не ховаюсь по підвалах від мін, моє місто не зруйноване.
Для мене Ваш син Герой і я знаю, як Вам зараз болить. Ви виховали гідну Людину, патріота, якому було не байдуже, як житиме країна. Мамо, я Вам низько вклоняюсь за сина Героя, сина захисника. Я поруч з Вами думками. Хочеться, щоб Ви знайшли в собі оті резервні сили жити далі за обох. І знайте, в одній з київських лікарень знаходиться 16-річна дівчинка, зі смертельним захворюванням, яка Вас міцно обнімає, як свою маму. Я бажаю Вам сили і здоров’я пройти цей нелегкий шлях. Мені дуже важливо, що я маю можливість написати Вам і подякувати за сина Героя. Бо він живий, матусенько, живий в нашій пам’яті, в наших серцях. Будь ласка, бережіть себе заради світлої пам’яті сина.
З повагою Олександра. м.Київ, 11 квітня, 2019 рік»
Отакого листа передала мені та незнайома жінка. Я вважаю, що Олександра пише для кожної мами, яка втратила сина в російсько-українській війні.
Тому я передрукувала його так, як він був написаний»
Мами України, ваші сини й доньки живі у нашій пам’яті!
Фото: Vita Chenkova
