Батьки чоловіка, за їхніми словами, є корінними жителями нашої столиці і цим дуже пишалися, а тому їм було дуже неприємно, що за їхнього сина виходить заміж “понаїхавша простолюдинка”, тобто я
Я сама родом з маленького містечка, за пару сотень кілометрів від Києва. Навчалася у столиці, де й познайомилася із чоловіком. Для себе я вирішила, що до рідного міста повертатися не хочу. Після гучного, яскравого магеполіса у рідному містечку було вже дуже повільно та незвично. Це я собі вирішила ще на першому курсі.
Мої батьки, дізнавшись про мої наміри залишитись у столиці, запропонували мені взяти іпотеку. Квартира, звичайно, буде далеко не в центрі, зате своя. Так і зробили – купили квартиру, одразу ж її здали. Гроші з оренди допомагали батькам без проблем сплачувати іпотеку. Квартира була оформлена на батьків.
Я ж, розуміючи, яку велику справу взялися робити мама та тато, вирішила вийти на самозабезпечення. Навчалася я на бюджеті, жила в гуртожитку. Почала підробляти, щоб вистачало на їжу та інші потрібні речі. На роботі й познайомилася із чоловіком.
Роман у нас із Сашком зав’язався швидко, але у ставити штамп у паспорт ми не поспішали. Ми зустрілися так до кінця мого навчання в університеті. Він жив із батьками, хоч і працював, а я після гуртожитку винаймала кімнату, щоб ближче до роботи. Квартира розташовувалася від неї надто далеко, до того ж іпотека поки що не була виплачена.
Через півроку ми вирішили побратися і Саша познайомив мене зі своєю сім’єю. Я їм одразу не сподобалася, і це було взаємно. Мене дратували скрупульозні питання, а звідки родом, а хто мої батьки, а чи є своя житлоплоща, а яка освіта, а що по майну. Почувалася як на допиті.
Судячи з гримас родичів Сашка, моя кандидатура припала їм не до душі. Мабуть, Саші висловили своє незадоволення його вибором, бо кілька днів він ходив без настрою. Але про відміну своєї пропозиції руки і серця не заговорював.
Ми все-таки побралися. Жити переїхали до моєї квартири, тобто, за документами до батьківської. Іпотеку ще не було закрито, але від допомоги вони відмовилися.
– Ні, ми самі все виплатимо, щоб квартира була виключно твоя в майбутньому. Мало як повернеться, – сказав тато, а я не стала сперечатися.
З батьками чоловіка я не хотіла зустрічатися. Бісило щоразу ловити на себе незадоволені погляди. Про те, що ми живемо в моїй квартирі, батьки чоловіка не знали. Ми вирішили не казати, щоб не було зайвих питань і нас не смикали. Для всіх ми квартиру винаймали, а так далеко, тому що накопичуємо на свою.
Насправді ми збирали на машину, на відпочинок, на ремонт, на інші приємні та корисні штуки.
Батьки чоловіка звістці про те, що буде онук, не дуже зраділи. У їхніх рожевих мріях ми з чоловіком мали розлучатися, а не poмножуватися. Спочатку переконували, що ми дитину не потягнемо, потім заголосили, що їхньому онукові доведеться жити на зйомній квартирі, адже примхлива невістка не хоче жити разом із свекрами.
Я насправді не хотіла, навіщо мені постійно на їхні кислі обличчя дивитись? Тим більше коли є своя квартира. А потім мені стало не до них.
Коли дитина народилася, на виписку приїхала вся родина чоловіка та мої батьки. Це я пам’ятаю точно, а що і хто там говорив, я вже не пам’ятаю, мені дуже хотілося додому, в тишу від усіх подалі.
Півроку я нікуди з дитиною не їздила, а потім настав день народження у свекра. Довелося їхати. Там я вперше і почула, що син у нас не схожий на тата. От і не схожий. Зрозуміло, на що там натяк був. Я промовчала, бо це не перша гидота, яка була озвучена на мою адресу.
Але з того часу тема того, що син на чоловіка не схожий, виринала так чи інакше постійно.
– А ви не хочете зробити тест ДНК? – Якось уже в лоб запитала свекруха.
– І навіщо? Я знаю, що це син мій і чоловіка – було складно тримати себе в руках, але я намагалася.
– Та мало що, раптом у лікарні переплутали? Будь-яке в житті трапляється, – жадібно вдивляючись в обличчя онука, простягла свекруха.
Чоловік похмуро дивився на матір, але мовчав.За кілька тижнів після цієї розмови чоловік прийшов додому радісний і шльопнув на стіл якісь папери.
– Я зробив тест ДНК, тепер точно можна говорити, що це сто відсотків мій син, – радісно сказав він.
– А що, колись були якісь сумніви? – Мій крижаний тон міг заморозити Тихий океан.
– Ну, не те щоб сумніви, – відвів очі чоловік. – Але чого в житті тільки не буває. До того ж, тепер батьки нарешті закриють цю неприємну тему.
Я сказала чоловікові, що він прямо зараз збирає свої речі, забирає ці папірці та їде за місцем прописки радувати батьків цією новиною. І ще одне: ми розлучаємося.
– Ти чого? – здивувався чоловік. – Я ж як краще хотів!
Я не стала його слухати, сказала, що має годину, щоб залишити квартиру з речами. Більше я не сказала йому жодного слова. Він спочатку намагався поговорити, потім лаявся, потім мовчки зібрав речі та пішов.
На розлучення я подам сама. Мені поряд не потрібна людина, яка може ось так вчинити за моєю спиною. Одна справа, якби він поінформував мене про свої плани, так, мовляв, і так, хочу втерти носа батькам, пішли зробимо тест. Але він вчинив підленько, зробив усе нишком. Про яку довіру, про яку сім’ю можна говорити в такому разі?
Батьки переконують мене, що це не привід для розлучення, просто зробив не розумно, але для мене такий вчинок дуже навіть привід. Сподіваюся, свекри від радості стрибатимуть до стелі, вони хотіли розлучення – вони його досягли.
Джерело:merezha.co