Мені 7 років. Я в Англії, в гостях у своєї бабусі, стою на вулиці, розмовляю з нею та її друзями-експатами українською. Я відчував щось велике, але що саме — не розумів тоді. Таке було вперше. Ми ніби створили власну Україну посеред Лондона.
Мені 21 рік. Я поїхав до Німеччини та взяв з собою прапор України. В автобусі було холодно, і я ним вкрився. Стало тепло. Знайомий такий стан, як 14 років тому.
Грудень 2013, Революція гідності, я стою на Майдані і знов у мене це відчуття. Якоїсь великої сили та значущості моменту. Разом з тим — комфорту (на диво) і любові.
Ще декілька років потому я у публічному та особистому спілкуванні перейшов на українську мову. І мені було добре від цього. Ті самі емоції, що і у попередніх трьох історіях.
Потім цей стан почав з’являтися все частіше. Коли купую українські продукти. Коли готую українські страви. Коли я за кордоном. Коли одягаю вишиванку просто так. Коли говорю. І потім до мене дійшло. Це україновідчуття. Його неможливо чітко описати чи пояснити. Воно просто є.
Я закриваю очі, вдихаю повітря і відчуваю, що я — українець.
Я україновідчуваю своє життя.
Цьом.