Категорія: РІЗНЕ

В этом выпуске вы узнаете про топ 10 способов как понять нравитесь ли вы девушке или нет. Приятного просмотра!

Источник

Ще трохи більше місяця тому представники шести християнських церков дозволили фахівцям з «National Geographic» вперше за багато століть підняти мармурову плиту, яка вкриває головну святиню християн усього світу пише news24. Мета археологів – підтвердити або спростувати факт, що гаданий Гроб Господній на сьогоднішній день можна вважати реальним місцем поховання Ісуса з Назарета, або ж гробниця і її вміст безповоротно втрачені для історії і віруючих, після численних землетрусів і руйнувань церкви завойовниками.І журналісти «The Independent» повідомляють з цього святого місця дивовижні новини:«Після того, як дослідники підняли мармурову плиту вперше за 500 років, вони виявили ще одну – вапнякову породу, на якій, , і лежало тіло Ісуса Христа! Але і це ще не все … Далі археологи виявили знахідку, про яку на сьогоднішній день нічого не було відомо – другу мармурову плиту сірого кольору з вигравіруваним хрестоносцями хрестом в XII столітті … »

Християни вірять, що через три дні після розп’яття Ісус з Назарета воскрес із мертвих. І Фредрік Хіберт був свідком того, як після відкриття гробниці християнські лідери першими відвідали головну святиню:«Вони вийшли з великою посмішкою на обличчі! Після них заходили монахи і всі виходили усміхненими. Нам стало дуже цікаво. Ми теж увійшли в гробницю і побачили багато щебеню, але ніяких артефактів або кісток!Наблизившись до гробниці першим, що нас здивувало, був «солодкий аромат», який ми відчули. Запах що нагадує квітковий аромат, про який часто в древніх джерелах повідомлялося при описі явищ святих, в тому числі Пресвятої Богородиці. Крім того ми зіткнулися з якимось опором, оскільки незрозумілі електромагнітні перешкоди вивели з ладу вимірювальні прилади.

Росіяни повернулися о 3:30, і ніч перетворилась на Тартар.

Хтось бігав сходами, сходи обурено скрипіли, хтось надривно відхаркував легені, хтось олігофренично реготав, хтось волав «Николь, ты где, Николь!». Весь цей диявольський бестіарій безжально знищував мій сон, на який я дуже розраховував, оскільки попередня ніч була дуже короткою.

Пише https://prefiks.win

Я намагався не звертати увагу, використовував медитаційну техніку, дихальні вправи, читав по черзі то Еразма Роттердамського, снодійного як «Донорміл», то Прохаська, транквілізуючого як «Гідазепам» – все марно.

Відкрив двері і крикнув:

– Панове росіяни, а можна трохи тихіше?!

Вони змовкли, потім жіночий голос пошепки запитав:

– Что он говорит?

– Я говорю, не могли бы вы здесь быть свиньями немного меньше, чем обычно, – прокричав я російською, щоб ці лінгвоінваліди не витрачали час не переклад.

– Нам что – молчать? – драматично спитав хтось.

– А чем вы, блять, у себя дома обычно занимаетесь? Да, молчать!

Вони замовкли. Я ліг у ліжко. Засинаючи, встиг згадати, що обіцяв проголосувати лише за того політика, який закриє кордон для цієї пошесті.

Sergii Ivanov

Politeka запитала в українців, чому вони вирішили працювати за кордоном і готові обміняти український паспорт на іноземний

Петро, 29 років, юрист:
– Не буду оригінальним, коли скажу, що в Україні складно заробити пристойну суму на середньостатистичної роботі. Ось я вчився в Києві, працював тут на держслужбі в міністерстві. І що? Отримував свої 6 тис. грн, а за що жити?

В один момент вирішив, що потрібно щось змінювати. Записався на курси англійської мови. Пройшов співбесіду на круїзному лайнері. Там влаштувався офіціантом. На великих лайнерах-готелях за півроку по океанах каталися. Працювали по 12 і більше годин, без вихідних. Платили добре – десь 2 тис. дол. в місяць. Але фізично було складно. Дівчата з України в подушку не раз плакали. Багато хто не витримували – відмовлялися від контракту. Особисто я відбув два плавання. На третє морально вже не наважився.

Після повернення в Україні навіть не шукав роботу. За 200 дол. працювати не буду. Знайомий порекомендував влаштуватися на пилораму в невеликому польському селі. Робота не курна – місяць працюєш, місяць вдома. Все автоматизовано. Поляки допомагають, вчать.

Якщо не витрачати зайвих грошей, то 800 дол. зарплати привезеш. В Україні у мене сім’я, друзі. Як би там не було, не уявляю своє життя в іншому місці. А ось працювати тут не бачу сенсу.

Марія, студентка, 22 роки:
– Сама я родом з маленького містечка на Львівщині. У нас тут кожен другий на заробітках. Мами моїх однокласниць, наприклад, десятиліттями по Италиям. Повертатися не збираються. Хтось із дітей переїхав до них. Але більшість все ж залишилися тут, в Україні. Батьки їм допомагають.

У минулому році вперше поїхала на «трускавки» в Польщі. Це у нас так називають збір полуниці. Весь час працюєш зігнувшись під палючим сонцем. Платять небагато – десь 400-500 дол. Все залежить від того, скільки кілограмів за день трускавок збереш.

В цьому році їздила на два місяці в Чехію. Цибуля на заводі очищала від лушпиння. За 12 годин працювала. Від такої роботи нігті на руках злізли. Але я не скаржуся. Гроші потрібні. Мама хвора і треба ж за щось жити. Переїхала б я жити за кордон? Скоріше так. Роботи більше, ніж в Україні.

Іван, держслужбовець, 45 років:
– Сьогодні в Україні надзвичайно складно жити. І не тільки у фінансовому плані. Морально складно. Скрізь корупція, несправедливість. Це пригнічує, особливо молодих людей.

У мене більше 20 років трудового стажу у виконавчій службі. Від усіх реформ уже сил немає. Самі не знають, що вони реформують. Зарплати держслужбовців маленькі.

У мене двоє маленьких дітей. Тому і доводиться влітку замість відпустки на місяць їхати «на яблука». Мова йде про сезонну роботу в Чехії – збирати яблука на фермі. Робота офіційна. Все через посередника. Він – українець, який заробив статок на те, що нашим людям шукає роботу за кордоном. За контракт бере 150 доларів. І до нього черги. Але так надійніше. У тебе є робоча віза, все офіційно.

Так от, в 6 ранку у нас був підйом. Лізеш на дерево, до вечора збираєш. Чим більше кошиків наповниш – тим більше отримаєш. Не раз люди падали з дерев. Сам бачив.

У цьому році зі мною «на дереві» був хлопець, також з України. У Пенсійному фонді, де він працював, відбулося масове скорочення. Його звільнили. В результаті опинився тут – зі мною на яблуні.

За місяць заробляли десь 800-1000 дол.

Світлана, переселенка з Донецька:
– У мене троє дітей. У 2014 році разом з сім’єю виїхала з Донецька. Там, а ще в Луганську і в Криму у нас був бізнес. Жили у власному будинку, почували себе чудово. Війна більшу частину забрала. Переїхали спочатку до Львова. Намагалися щось тут робити, але роки йшли, а змін в країні не бачили. Як і не бачили перспектив для наших дітей. Молодша пішла в перший клас, старша дочка – студентка. Довго думали, але вирішили все тут згортати і переїжджати на постійне місце проживання в Польщі.

В цьому році оселилися в невеликому містечку. Купили будинок. Чоловік налагоджує бізнес. Все по-новому. Розумію, що у дітей тут більше перспектив, ніж в Україні. Шкода, що в нашій країні ти відчуваєш себе зайвим і незахищеним. В Європі є відчуття стабільності та поваги з боку держави. Це важливо.

Нагадаємо, як передавала Politeka, 93% українців, які працюють за кордоном, зайняті у сфері фізичної праці. 43% українців, які хоча б один раз за останні 5 років працювали за кордоном, працювали в сфері будівництва та ремонту, 23% – у сільському господарстві, близько 10% – у сфері послуг (догляд за дітьми та людьми похилого віку). Про це заявили у Всеукраїнській асоціації компаній з міжнародного працевлаштування.

З повним текстом матеріалу можна ознайомитися тут.

Джерело: comment.net.ua

Олександр Порядинський кардинально змінив імідж. Хлопцю нещодавно виповнелось 20 років, тому він вирішив змінити свій зовнішній вигляд, скинувши декілька кілограм. 

Як пояснив Олександр: «таким чином я хочу збільшити свою аудиторію».

Після перемоги на шоу «Х-Фактор» хлопець серйозно зайнявся собою. Зміни торкнулися не тільки зовнішності, а ще й чоловічих якостей, які Олександр активно почав розвивати.

Нагадаємо, Олександр Порядинський зараз затребуваний артист. В своєму арсеналі хлопець має хіти від відомих хітмейкерів.

На днях відбулась прем’єра нової композиції хлопця — «Непокірна». Автором україномовної композиції став композитор Андрій Француз. Робота над піснею тривала близько двох тижнів. Запис  пройшов лише за дві години.

«Пісня «Непокiрна» стала одкровенням, мені навіть не соромно говорити, що після зведення треку захотілося розплакатися. Вся команда виконала колосальну роботу, Андрій Француз зміг в звучанні і текстовій складовій передати те, що відбувається у мене в душі! », — ділиться Порядядинський.

Джерело:bbcccnn.co

Далеко не всім заробітчанам живеться «солодко». Однією з таких була наша сьогоднішня героїня Марта

Коли саме Ви поїхали на заробітки та що Вас до цього спонукало?

– Це було в далекому 2005 році. Тоді, після смepті чоловіка, я перестала бачити сенс життя. Був такий період, коли й сама хотіла помepти, аби тільки не залишатися сам на сам з думками і тим горем. Проте якось тримали діти, хоч і пороз’їжджалися по світі, допомагали сусіди.

Я майже півроку ходила, як у воду опущена, навіть не могла знайти собі місця. Тоді одна знайома запропонувала поїхати з нею на заробітки в Італію.

А що робити? Я погодилася, аби тільки не сидіти в чотирьох стінах. Знайома знайшла людину, яка виготовила нам «липові» документи та пообіцяла влаштувати там на роботу й перевезти через кордон.

Проте за усе довелося заплатити аж півтори тисячі євро. На той час це були великі гроші. Щоб їх зібрати, я продала корови, свині, коня та дрібну птицю і ще й була змушена позичити частину.

Проте є жінки/дівчата, які зичать усю суму, а потім ще й віддають з процентами, тому мені, можна сказати, пощастило.

– Не боялися віддавати таку суму невідомій людині?

– Боялася, а чому ж ні? Проте чоловік взяв частину за оформлення документів, все інше ми віддали безпосередньо перед поїздкою.

– Як тривала сама поїздка?

– Нас, людей 15, посадили у бус і повезли. Попередили зразу, аби не брали багато одягу. Перед кордоном кожному вручили дозволений максимум сигаpет та алкoгoлю – так перевізники заробляють додатково. На самому кордоні довелося заплатити митникам по 5-10 євро, аби нас не сильно перевіряли та не прискіпувалися до документів, а там, після печатки у паспорті – довгоочікувана свобода й нове життя… як воно здавалося на перший погляд.

– Чому тільки здавалося? – Бо насправді все зовсім не так, як здається. Може хтось і потрапляє в гарні умови, до гарних роботодавців, проте це лише одиниці, винятки з правил.

– Куди потрапили Ви?

– Спочатку нас поселили у двокімнатну квартиру. Ви хоч уявляєте собі – чоловіки та жінки, 15 людей, у двокімнатній квартирі. З роботою було трохи проблематично. Спочатку «розіпхали» тих, у кого майже ідеальне здоров’я та хто може важко працювати фізично (хоча дивуюся, куди вже важче?). Інших працевлаштували десь через тиждень.

Я потрапила до чоловіка, за яким потрібно доглядати. Ха, звична справа, подумаєте ви. Можливо, проте він не лише був хворим фізично, але й частково пcихiчно. Деколи міг насварити, обмaтюкaти, штовхнути, пробував і вдapuти, але, на щастя, вдавалося втекти в ті моменти. Так я вiдмyчилася сім років, доки він не помep.

– Не пробували піти на іншу роботу?

– Куди? Заробітчани тут мають суворо визначені місця. Перейти можна тільки тоді, коли людина поїхала з місця, або коли ти сам собі знайшов клієнта. Всі інші варіації майже неможливі. До того ж, в мене був настільки сильно завантажений роботою день, що шукати нове місце я не мала як і коли.

– Скільки Вам платили і скільки годин на день Ви працювали?

– Це навіть смішно і стpaшно згадувати. З сином того чоловіка ми домовилися на восьмигодинний робочий день з одним вихідним на тиждень. Проте я допустила суттєву помилку, яка перетворила сім років мого життя на пekлo. Я погодилася жити в домі того чоловіка.

Тоді я була необізнана, частково залякана. Коли я почула, що за квартиру треба платити майже половину місячної зарплати, то думала, що то дуже багато і, що вже краще ті гроші зекономити.

Проте таке рішення перетворило мене на paба. День у день від самого ранку і до світанку, без вихідних та вільного часу я працювала на пана (бо по-іншому його не назвеш).

От тільки, як тепер каже молодь, «прикол» у тому, що платили мені за вісім годин шість днів на тиждень, весь інший час я працювала безкоштовно. Будь-які спроби поговорити про підвищення зарплати закінчувалися сваркою та нагадуванням, що я живу в їх домі.

Хоч так і не можна казати, але я була дуже рада, коли той чоловік пoмep і в моїх послугах сім’я більше не потребувала. Я ніби вирвалася з клітки. Навіть легше було дихати.

– Знайшли іншу роботу?

– Так. Проте шукала виключно на окремо домовлені години. Взяла кілька будинків на прибирання та готування їжі. А на оренду квартири грошей я вже не жаліла.

Знаєте, лише через сім років після життя в Мілані я його побачила вперше. Яке це красиве місто, ви навіть не уявляєте, скільки там всього гарного, незвичного, неймовірного! Це божественне місто! Тоді я поклялася собі, що більше ніколи не житиму в домі з паном і не працюватиму більш ніж вісім годин на добу. А для чого? Мої діти влаштовані й теж живуть в Європі, в Україні у мене вже немає дому – я всюди і від усіх вільна.

– Як Ваше життя влаштоване зараз?

– Прекрасно! Я живу в Італії законно, маю роботу, яка мене не сильно обтяжує, проте дозволяє непогано заробити. У вільний час я відпочиваю, подорожую, гостюю у дітей. Я заслужила це життя і абсолютно ним задоволена.

Джерело

У Гопчиці знайдено розписи Свято-Троїцької церкви, яким понад 150 років (фото)

В Гопчиці виявили залишки розписів Свято-Троїцької церкви, яку зруйнували у 1937 році.
В Гопчиці ходила легенда, що дах сільської школи збудували із дошок церкви, на яких збереглись старі розписи, однак жодного підтвердження цьому не було.

“З архівних матеріалів відомо, що питання про будівництво нового приміщення школи розглядалося 20 листопада 1926 року на засіданні сільської ради. Було вирішено будувати нову школу на церковній землі, на місці попової клуні, яка руйнується. Школу було побудовано і здано в експлуатацію десь в 1930 році. Ще три класні кімнати (і вузький коридор) було добудовано в 1939 році“, – розповідає завідувач краєзнавчого музею Гопчиці Михайло Петренко.

У скупих архівних матеріалах не йшлося про деталі самого будівництва, і які саме матеріали використовувались для покрівлі

Перевірити ці факти вирішила ініціативна група у складі сільського голови Романа Прилуцького, директора краєзнавчого музею села Михайла Петренка, Олександра Саліженка і Владислава Прилуцького. Пошукові роботи узгодили з директором школи Марією Іванівною Журавльовою і завгоспом Віталієм Яремою.

Під час огляду шкільного горища виявили старі балки, скріплені дерев’яними цвяхами, ковані металеві скоби і, найголовніше, розписи самої церкви.

“Спершу помітили пофарбовані дошки з орнаментом, далі ікони на балках. Розписи з обох сторін, це може свідчити, що їх використовували як частину розмежування між притвором і храмом, або ж це частина вівтаря. Масляні розписи добре збереглися, чітко прослідковуються біблійні сюжети – “Вхід Господній у Єрусалим”, “Вознесіння Господнє”, образи Діви Марії, Ісуса Христа і апостолів. Думали, що все безслідно зникло і це була лише легенда. Цим іконам і розписам, вже понад 150 років, їх ніхто з односельчан не бачив вже 80 років. Це неймовірне відкриття для нашої громади!“, – коментує Роман Прилуцький.

>

“Після того, як вирішимо проблему з добудуванням нової школи і школярів переселять туди, на корпусі старої школи, де виявили розписи, зробимо оновлення покрівлі. Сподіваюсь, що з допомогою реставраторів можна буде з’єднати всі елементи і відтворити старі малюнки. Їх розміщення будемо обговорювати з громадою. Перенести реліквію можна і в нову церкву, або ж це може бути окремаекспозиція в нашому краєзнавчому музеї“, – додає сільський голова.

“Цей дах пережив Другу світову війну, німці у школі облаштували стайню і не помітили, що над ними приховано сільський скарб“, – каже Михайло Петренко.

 За словами завгоспа школи Віталія Яреми, під час ремонту малюнки бачили і на дошках з підлоги.

Під час огляду на горищі також знайшли старий глиняний посуд і гасові примуси, які забрали до краєзнавчого музею.

Довідково: Дерев’яна церква на честь Пресвятої Трійці була збудована на кошти поміщика Різніча Івана Степановича у 1855 році. Як описував у своїй книзі “Сказание о населенных местностях Киевской губернии” Лаврентій Похилевич, біля церкви була також і дзвіниця і мур, збудований в 1850 році при священнику Маєвському. Попередня церква була зарахована до 5-го класу, землі мала 50 десятин, при церкві діяло приходське елементарне училище для дітей прихожан. Учні (11 хлопців) навчалися в одній класній кімнаті протягом трьох років, навчав дітей вчитель Чумак, який теж закінчив лише церковну-приходську школу. В такій школі вчили читати Святе письмо, писати і рахувати

Поминальна книжка прихожанина Свято-Троїцької церкви Гаврила Петровича Дибського, 1894 року. З колекції Дмитра Саліженка, передана до музею села

Джерело:merezha.co

Сергій Шумило

На Афоні виявили старовинний рукопис — пом’янник української козацької старшини XVII ст.,

яка щедро жертвувала на афонські монастирі.

В рукопису записані роди козацьких ктиторів, зокрема гетьмани Іван Самойлович, Іван Мазепа, Павло Полуботок, Данило Апостол, відомі козацькі полковники Семен Палій, Яків Лизогуб, Василь Кочубей і багато багато інших.

Найцікавіше, що на ім’я кожного представника козацької старшини записані повні переліки їхніх родів, завдяки чому цей рукопис стає цінним джерелом ще й з генеалогії української козацької старшини.

P.S. На фото пом’янник розкрито на сторінках, де записані роди гетьманів Івана Самойловича та Івана Мазепи.

snn-news.pw