Весілля для… молодого
– Гірко! – гукали гості. І молодим справді було дуже гірко. Особливо, нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пeкeльне весілля.
– Пробач, – прошепотів Назар під час поцілунку.
Не про таку забаву вона мріяла.
– Вітаємо тебе, сину! – від тосту батьків нареченого віяло холодом.
Про Наталку жодного слова. Вона була зайвою на власному весіллі. І її батьки також. Більше гостей з боку нареченої не було. Навіть рідного брата з дружиною.
…Коли Назар сказав матері, що хоче одружитися з Наталею, то почув:
– Жартуєш? Не пара вона тобі!
– Чому?
– А ти не розумієш? Твій батько і на нову хату заробив, і на машину, і… А ті інтелігенти до чого доробилися? До двокімнатної квартири в «панельці» і недобудованої дачі?
– Мамо, не всі ж заробітчанами можуть бути. Ви також з Америки повернулися.
– Так, повернулася, аби тебе, бовдура невдячного, виховувати. Зате батько більше десятка літ для тебе старається. Поглянь довкола. Скільки гарних, заможних дівчат є, а ти… Мати Аліски Іванишиної з Італії не вилазить, а батько – з Іспанії. А в Оксанки…
– Хіба Наталя не гарна?
– Наталя бідна!
Назарів батько працює в Штатах водієм-далекобійником. Платню має добру. А ще скуповує на «сейлах» різноманітні речі й висилає додому. Там купує за дешево, тут дружина продає дорого.
Назарів вибір для батька також став всесвітньою кaтaстрoфою.
– То я тепер маю працювати на твоїх голодранців? – запитав сина під час розмови через Інтернет.
…Після того, коли Назар з Наталею подали заяву на одруження, мати сказала:
– Що ж, мусимо з батьком погодитися на твій шлюб. І весілля справити. Але за однієї умови: ми не хочемо бачити на забаві родичів і друзів тої твоєї…
– Як це?!
– А ось так! Батьки хай приходять. І все! Це – наше весілля. Якщо хочуть, хай влаштують своє.
– Що люди скажуть, мамо?!
– …Що ти привів до хати голоту!
Наталка не йняла віри почутому.
– Назаре, а як же мій брат? Хрещені? Родичі? Друзі? Як я їм маю пояснити?
– Чесно? Не знаю…
Від такої новини Наталчині батьки були в шoці.
– Не по-людськи це, – з бoлем сказала матір, яка у дитсадочку навчала чужу малечу бути добрими, щирими, чемними. – Весілля для молодого, чи що?
Батько – учитель історії, по-філософськи мовив:
– Світ і не такі маразми бачив.
…На весіллі з Наталчиними батьками ніхто з гостей, крім молодих, не спілкувався. Коли тамада запросив їх до тосту, сваха демонстративно встала й вийшла.
– Будьте щасливі, дорогі діти, – крізь сльози бажала Наталчина матір. – Хай Господь благословить вас і ваше кохання.
– Оберігайте і шануйте один одного, – додав батько. – Гарної вам долі. Світлої дороги в життя…
– Гірко! – вигукнув тамада.
Гірчило шампанське. І погляди гостей нареченого. І цей нескінченний день…
– Може, треба було відмовити доньку від того весілля? – прошепотіла до чоловіка Наталчина матір. – Вони ніколи не змиряться… не будуть її любити.
– Головне, аби Назар любив. Йому жити з Наталею, а не їм.
– Тяжко мені…
Майже ніхто з гостей не запрошував до танцю молодої. Лише діти веселилися з Наталкою. Вони не розуміли інтриг та підступів дорослих.
Назарів батько розповідав дорогим гостям про Америку, про гарні тамтешні дороги, які об’їздив уздовж і впоперек. Як трусився над кожним заробленим доларом для єдиного сина. І про те, як жалкує, що не така невістка дісталася. Мати витирала уявну сльозу. А гості скрушно хитали головами.
– Де молоді жити будуть? – запитав хтось.
– Ще не встигли розвалити старої хати. Хай там газдує невісточка, – злісно відповіла «добра» свекруха. – Правда, хата порожня. Зате, не з лободи.
Гості зареготали.
Бабця молодого підійшла до Наталчиних батьків.
– Не був мій Олесь колись таким недобрим і скупим. Заробітки його зіпсували. Люсьці, невістці моїй, світа мало. А колись сама без приданого до нас прийшла. Але ми з пoкiйним чоловіком на те не звертали уваги. Бо й самі з бідності викарабкалися.
Назар має гарну вдачу. Аби не зіпсувався, дав би Бог. І, знаєте, молоді можуть жити зі мною, якщо захочуть. Я сама залишилася після cмeрті чоловіка. Хата добротна. Із села до міста – рукою подати. Та й Назар – мій єдиний внучок.
…Весілля наближалося до завершення. Підпилий Олесь підійшов до молодих:
– То куди ти своє нещастя поведеш? – запитав у сина. – В наш дім? Я ж для тебе страюся. Кручу там баранку. Думав і тебе в Америку забрати. Але, якби ти щось путнє знайшов. А воно – пcи-хo-лог! Ха-ха! Інтелігенція…
– Не воно, тату, а Наталка, моя дружина. Затям це!
– Як то жартують? Запишу хату на кота. А-а-а, в нас кицька. Значить, на кицьку.
У Наталки потекли сльози.
Назар дістав мобілку. Викликав таксі. Посадив у машину наречену, її батьків і сам сів. Назвав Наталчину адресу.
– Подарунки забери! – гукнув услід батько.
– Наша родина дарувала, в нас все і залишиться, – смикнула за руку чоловіка Люська.
Хтось із гостей затягнув: «Чого, козаче, сумний ходиш…».
Ольга Чорна
Журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”
Джерело:tochkazoru.pp.ua
