Життя моє, не склалося з самого дитинства. Мене ще немовлям підкинули в лікарню. Далі було важке дитинство, постійна самотність. Цілими днями я сиділа біля вікна своєї кімнати, виглядаючи маму. Вона часто приходила до мене уві сні, така красива і рідна.
Після дитбудинку, життя моє стало ще важче. Я працювала на заводі і жила в крихітній кімнатці, в комуналці. З сусідами мені так само не пощастило. Це була багатодітна сім’я. Батьки – алкоголіки, їхні діти були дрібними злодюжками.
Одного разу я прийшла з роботи і побачила вибиті двері у себе в кімнаті. Все було перевернуто догори дном. Природно, всі мої заощадження зникли. Винних я так і не знайшла, сусіди зробили вигляд, що нічого не знають. У мене увірвався терпець, і я сказала їм, що якщо не повернуть мої гроші, то я буду змушена звернутися в міліцію.
– Як ти смієш, пройдисвітка, звинувачувати нашу чесну сім’ю в крадіжці? – кричала моя сусідка Клава, ледве тримаючись на ногах.
– Забирайся звідси! – вигукнув її чоловік і, схопивши мене за комір, викинув в під’їзд.
Я сиділа на лавочці в парку, і гірко плакала, не розуміючи, за що мені це все? Була пізня осінь, накрапав дрібний, холодний дощ. Я не знала куди мені йти, у мене не було ні друзів, ні близьких.
– Дорогенька, у вас щось трапилося? – запитала у мене старенька, яка гуляла з болонкою.
Подивившись на неї, я ще більше розридалася. Жінка сіла біля мене, і погладила мене по спині, заспокоюючи. Я відчула душевне тепло, яке виходило від неї. Не знаю чому, але я розповіла їй все про своє життя.
Ми проговорили години дві. Віра Іллівна вже вся змерзла, собачка її стала жалібно скиглити.
– А підемо до мене, Аннушко. Я напою тебе смачним чаєм з пирогом, а вранці вирішимо, що тобі робити далі, – сказала бабця і взяла мене під руку. Я слухняно пішла за нею, відчуваючи в цій жінці рідну душу.
Наступного дня ми з Вірою Іллівною пішли до дільничного. Я розповіла йому все про своїх сусідів і написала заяву. Дільничний сказав, щоб я не хвилювалася, він у всьому розбереться і проведе серйозну розмову з моїми сусідами. Більше вони не потурбують мене.
Так і сталося, ввечері я повернулася додому, Михайло, мій сусід, був тверезий. Він слізно вибачився переді мною і пообіцяв повернути мені зниклі гроші, як тільки отримає зарплату.
Кожен день, після роботи, я поспішала в гості до Віри Іллівни. Бабулька завжди чекала мене біля вікна і побачивши мене радісно махала рукою і йшла на кухню ставити чайник.
Віра Іллівна, була так само самотня, як і я. Чоловіка вона давно поxoвала, а дітей ім Бог не дав. Ми прив’язалися одна до одної, я поспішала з роботи до неї, знаючи, що мене чекають і я комусь потрібна.
Жінка давно запрошувала мене переїхати до неї жити, адже вона жила одна у великій, просторій квартирі. Я відмовлялася, мені було не зручно, я розуміла, що старенька мене просто жаліє.
– Здрастуй, Аннушко! У мене сьогодні вночі, стався нaпaд гiпepтонії і навіть не було кому подати мені склянку води! Я скільки разів просила тебе, переїжджай до мене, будь ласка, – сказала Віра Іллівна і розплакалася.
Мені стало дуже соромно і незручно перед нею за свій егоїзм. Я пообіцяла їй прямо сьогодні забрати свої речі і переїхати жити до неї. А вже наступного дня, після мого переїзду, Віра Іллівна потягла мене до нотаріуса і переоформила на мене свою квартиру і дачу.
– У мене нікого крім тебе немає Аннушко, все одно все дістанеться державі. А так, я буду спокійна за тебе і у тебе буде власне житло.
Я обняла бабусю і поцілувала, нарешті здійснилась мрія мого дитинства. Тепер у мене є бабуся і будинок.
Якось, прокинувшись серед ночі, я почула якийсь незрозумілий шурхіт на кухні. Увімкнувши світло, я закричала. На підлозі лежала Віра Іллівна. Жінка намагалася піднятися, але гострий біль в нозі зупиняв її.
Я хотіла допомогти бабусі, але вона була занадто важкою. Злякавшись, я вибігла на сходовий майданчик і стала стукати в усі двері. Була пізня ніч і мені ніхто не відкривав. Розгубившись, я не могла збагнути, що мені робити. Раптом, один з сусідів відкрив двері і запитав, що у мене сталося.
Чоловік зайшов до нас, подивився на Віру Іллівну і присвиснув. Він скомандував, щоб я не чіпала бабулю, а сам пішов до телефону викликати швидку допомогу.
Як виявилося, Максим був лікар-тpaвматолог. Він припустив, що у бабусі важкий пеpeлом, але потрібно їхати в лікарню і тільки після рентгена робити висновки.
Сусід наш мав рацію, він поїхав разом з нами і контролював весь процес. Вірі Іллівні наклали гіпс і запропонували госпіталізацію. Старенька стала відмовлятися, благально дивлячись на мене.
Я наполягла на домашньому лікуванні, а Максим підтримав мене, пообіцявши медикам щодня відвідувати сусідку і спостерігати за нею. Максим стримав своє слово і приходив до нас щодня. Ми пригощали його чаєм і подовгу розмовляли втрьох.
– Це він до тебе, Аннушкo, бігає, – сказала якось після його відходу старенька.
– Подобаєшся ти йому, я відразу це помітила. Ти придивись до Максима, він дуже хороша людина.
Я почервоніла, але нічого не сказала. Максим давно мені подобався, напевно, я закохалася в нього, як тільки побачила. Бабуся моя швидко йшла на поправку. Незабаром їй зняли гіпс, але ходити тепер їй доводилося з паличкою.
Якось я прийшла з роботи і помітила, що Віра Іллівна поводиться дивно. Жінка дивилася на мене змовницьки, а потім сказала:
– На вихідних, Аннушкo, поїдемо на нашу дачу. Вже весна і потрібно приводити ділянку в порядок. Я домовилася з Максимом, він відвезе нас на машині, а заодно і дах подивиться.
Віра Іллівна почервоніла і пішла до себе в кімнату. Я розуміла, що бабуля моя щось не договорює, але промовчала, вдаючи, що нічого не помічаю. В суботу ми вирушили втрьох за місто. Дача мені дуже сподобалaся. Затишний, невеликий будинок і чудовий фруктовий сад, не міг не тішити.
Увечері Максим приготував шашлик, ми накрили шикарний стіл в саду і сіли вечеряти. Після вечері, Максим пішов в будинок і вийшов назад з якоїсь коробочкою в руках.
– Аннo, я давно люблю тебе, напевно з першого погляду, як тільки побачив тебе заплакану на сходовому майданчику, – Максим посміхнувся і простягнув мені коробочку з обручкою.
– Прошу тебе стати моєю дружиною, – сказав Максим і опустив голову.
Я розгубившись від несподіванки подивилася на Віру Іллівну. Бабуся сиділа зі сльозами на очах і не витримавши моєї паузи, прошепотіла:
– Погоджуйся донечко, погоджуйся!
Я посміхнулася Максиму і обняла його. Рік тому, я навіть не мріяла про таке щастя. За цей час, я знайшла свою рідну душу – мою бабусю, знайшла затишний будинок і кохану людину.
Після цього, я повірила і в мрію, і в щастя.
Джерело:osoblyva.com
